Спочатку:
На сторінку книги
Пан, якому було нудно у його опочивальні, після того, як він відправив служницю, котра гріла його постіль, вирішив нагадати селянам, що без його волі вони не мають права навіть дихати.
Він поволі одягнувся й вийшов надвір.
— Горбачу! — гукнув, не повертаючи голови, знаючи, що той з самого ранку вже крутиться десь поряд.
Староста, який ніби матеріалізувався з повітря за спиною пана, низько вклонився:
— Я тут, пане.
— Хто це там, біля верби? — Ян вказав батогом у бік річки. — Чия це дівка так сміливо розбазарює хліб, наче він їй з неба падає?
Горбач примружився, і на його обличчі з’явилася та сама мерзенна посмішка, що не обіцяла нічого доброго.
— То Маріка, пане. Онука старої відьми Ганни. Живуть самі під лісом. Кажуть, у неї в руках більше сили, ніж у десяти косарів, а в очах — стільки бісів, що й свячена вода не виведе.
Ян нічого не відповів. Він лише повільно натягнув шкіряну рукавичку, і в цьому жесті було більше загрози, ніж у будь-яких словах. Але ця загроза ще не перетворилась на намір діяти, бо пан поки не знав, що він сам хоче.
Тим часом Данило, якому хлопці, які працювали біля панського маєтку й чули розмову пана зі старостою, все розповіли, розумів, що треба щось робити, причому швидко.
«Треба засилати сватів, — стукало у скронях молодого коваля у такт з ударами молота. — Поки осінь не розквасила дороги, поки Пилипівка не настала».
Він розумів, що його батько, мельник Кіндрат, бачить для сина іншу долю. Кіндрат був людиною статечною, мав власне господарство й хотів би поріднитися з кимось заможнішим. З тим же старостою, який тримав велику пасіку і мав трьох дочок на виданні, кожна з яких мала такий посаг, що вистачило б і на волів, і на нову комору.
А що Маріка? Вона була бідною, як церковна миша. Стара хата під лісом, баба-знахарка, що «знається з нечистим», і дика врода, яка тільки дратувала добропорядних господинь, — ото й був увесь її “спадок”.
Але Данило знав те, чого не бачили інші. Він знав, як Маріка вміє мовчати, слухаючи ліс. Знав, як вона здригається від людської грубості. Він відчував, що навколо неї згущуються тіні — не відьомські, а людські. Її врода була дуже яскравою для сірих буднів Кульчиївців, своїм прямим поглядом вона колола очі тим, хто звик до покори.
Данило кинув розпечену заготовку в діжку з водою. Гнівне шипіння наповнило кузню густою хмарою пари, на мить сховавши і ковадло, і старого Гната.
— Дядьку, я на сьогодні все. Треба ще до батька заглянути, — Данило розв’язав шкіряний фартух і почав витирати руки об оберемок сіна.
— Іди вже, горе-коваль, — Гнат випустив хмару диму з люльки. — Тільки гляди, Даниле. Вона дівка гарна, та доля її — як те залізо в горні. Гріє, поки дивишся, але може й руки спопелити, якщо вчасно не відведеш від вогню. Люди — вони ж як дикі пси: якщо не розуміють чогось, то спочатку гавкають, а потім кусають.
Данило вийшов з кузні, жадібно вдихаючи прохолодне вечірнє повітря. Село вже занурювалося у сутінки, які на Поділлі завжди були густими й синіми. На вулицях пахло свіжою випічкою, в’яленим кропом і димом. Життя тут йшло своїм звичним колом: жінки заганяли гусей, чоловіки лагодили реманент біля порогів. Позаду, на пагорбі, вже засвітилися вогні у панському палаці.
Проходячи повз корчму, Данило прискорив крок. Звідти долинав регіт і запах кислятини. Він не любив ці місця, де людська образа на пана топилася в оковитій, перетворюючись на злу безсилу лють.
Хлопець засунув руку в кишеню жупана і торкнувся металу. Там лежала тонка каблучка, яку він викував сьогодні вранці, поки дядько ходив до сусіда за вугіллям. Вона була простою, без каміння, але Данило шліфував її так довго, що вона блищала, наче срібло. Він вклав у це залізо всю свою надію, всю свою нічну тривогу.
Він ще не знав, що цієї ж миті на панському дворі посильний уже затягував попругу на коні, готуючись вирушити вниз, до села. Він не знав, що маленькому Стасю, синові пана Яна, сьогодні стало зовсім кепсько — лихоманка перетворила дитину на тінь, і жоден вчений лікар, виписаний із Кам’янця, нічим не міг зарадити. Дитина просто згасала, як свічечка на вітрі…
Данило просто йшов до своєї Маріки, не помічаючи, як перші холодні зірки висипали над Кульчиївцями, обіцяючи довгу холодну ніч.
