Спочатку:
На сторінку книги
Глава 10. Марися починає згадувати (10.1)
Минуло ще шість років, але час у маєтку Чортополохів ніби підкорявся особливому, уповільненому ритму, який диктувала сама присутність Марії, яку змалечку всі називали Марисею. Кам’янець-Подільський із його вузькими вуличками й луною історії став для амбітної родини затісним, проте їхнє «гніздо» на самому краї каньйону Смотрича залишалося непорушним центром сили.
Марися росла дитиною, від якої слова зайвого не почуєш. І то правда, навіщо говорити, коли все й так ясно? Батьки спочатку панікували, та Аннет завжди знала, що мовчання онуки було не слабкістю чи затримкою розвитку — це була її гранична концентрація.
Поки однолітки в елітному садочку билися за іграшкові машинки, з’ясовуючи, чий батько їх купив, шестирічна Марися проводила цілі дні на фармацевтичній фабриці своєї бабусі або, якщо вдавалося вмовити її піти з фабрики, просто читала книжки. І зовсім не ті, які зазвичай читали дітям такого віку їхні мами й няньки.
Проте частіше вона таки ходила з бабусею по материній лінії до неї на роботу.
У науково-дослідному відділі «Гармонія трав» панував культ високої точності: надчутливі електронні ваги, білі халати, герметичні бокси й гул витяжок. Але коли в лабораторії з’являлася маленька Марися, високоточні прилади ніби починали давати похибку, реагуючи на щось, що не піддавалося вимірюванню.
— Марисечко, обережно, сонечко, не чіпай екстракт полину, він дуже гіркий і концентрований, — м’яко зауважувала провідний технолог, намагаючись відсторонити дівчинку від столу з активними реагентами.
Та Марися й не подумала відповісти чи якось відреагувати на зауваження. Ба більше! Вона навіть не глянула на жінку. Її тонка, майже прозора ручка впевнено потягнулася до скляної колби.
Дівчинка взяла витяжку чистотілу, додала туди три краплі ефірної олії чебрецю і раптом, завагавшись лише на мить, потягнулася до посудини з дистилятом, у якому вимочувалися пелюстки дикої шипшини.
Вона змішувала компоненти не за формулою, що світилася на моніторі комп’ютера, а керуючись якимось внутрішнім прадавнім нюхом. Дівчинка ледь помітно схиляла голову набік, ніби прислухалася до ледь чутного шепотіння самої рідини, що змінювала свою структуру під її пальцями.
Аннет стояла за скляною перегородкою, затамувавши подих. Її серце калатало так, ніби вона сама щойно прийняла кінську дозу адреналіну. Вона бачила, як дитина інтуїтивно, без жодної помилки відтворює складний природний антисептик, над яким увесь науковий відділ бився два місяці, марно намагаючись стабілізувати реакцію.
— Вона ж не вчить рецепти, та й вік ще не той, щоб таке вчити… — прошепотіла Аннет, відчуваючи, як по спині пробігають мурашки. — Але… вона їх згадує. Кров пам’ятає пропорції краще за будь-який процесор.
— Мамо, це вже переходить усі межі здорового глузду! — Різкий, владний голос Захара, що раптово увірвався в тишу лабораторії, змусив лаборантів здригнутися й опустити очі. — Чому моя донька знову тут, серед цих колб і смердючих трав? Ярині в Києві потрібна допомога з вибором текстилю для нової квартири, а дитина має бути на уроці англійської з репетитором!
Захар, який зірвався сюди після однієї зі своїх нарад, виглядав роздратованим. Його агрохолдинг розростався зі швидкістю лісової пожежі, і він фанатично прагнув, щоб родина відповідала статусу “нової аристократії”. Марися ж у білому халатику, який був їй завеликий і волочився по підлозі, ніяк не вписувалася в його ретельно виплеканий план “сучасного європейського дитинства”.
— Англійська почекає, Захаре. У неї є дар, який набагато цінніший за всі мови світу, — спокійно відповіла Аннет, виходячи назустріч зятю й заступаючи собою огляд на стіл.
— У неї має бути дитинство, а не курси середньовічної алхімії! — відрізав Захар.
Він рішуче підійшов до доньки й узяв її за худеньке плече.
— Маріє, зараз же йди до машини. Там на задньому сидінні на тебе чекає величезна колекційна лялька, яку передала бабуся Дарія. Справжня принцеса в шовках...
