Спочатку:
На сторінку книги
Глава 48. Плани Яна (48.1)
За суматошним квітнем так само швидко настав і травень. Повітря було насичене ароматом уже повністю розквітлих каштанів, але Марії це повітря здавалося густим і липким, як патока. Вони сиділи в Яновій машині на оглядовому майданчику над Дніпром.
Місто внизу переливалося вогнями, безтурботне й далеке, а всередині салону панувала тиша, яку Марія боялася порушити. Вона відчувала, як папірець із клініки, захований у внутрішній кишені сумки, наче випалює крізь шкіру діру.
— Яне, мені треба... мені треба сказати тобі дещо дуже важливе, — почала вона, зчепивши в замок пальці на колінах. Голос зрадницьки тремтів, а серце калатало наляканим птахом, наче хотіло вирватися з грудей і полетіти кудись за тридев’ять земель.
— Марі, ти не уявляєш! — Ян перебив її, різко розвертаючись на сидінні.
Його очі горіли тим самим фатальним азартом, який вона бачила у нього лише в моменти найвищого збудження.
— Я все продумав. Вчора я розмовляв із кузеном у Кракові. У нього є невеликий готель, він допоможе нам на перший час. Відразу після випускного, буквально наступного дня, ми виїжджаємо. Нам не потрібні їхні гроші, не потрібні їхні гектари. Я заберу документи з ліцею, і ми просто зникнемо. Ти розумієш? Тільки ти і я. Жодних Войцехівських, жодних Чортополохів. Тільки свобода. Документи для нас зробить мій знайомий з посольства, він мені винен, того батькові нічого не скаже…
— Яне, почекай, послухай... — вона спробувала вставити слово, але він підхопив її руки, гаряче стискаючи їх, не даючи простору для жодного звуку, крім його власного тріумфу.
— Жодних “але”, Марічко! Я знаю, що батько готує для мене місце в Сорбонні, але він не знає, що я вже подав документи на дистанційку в інший виш. Я буду працювати. Я навчуся всього. Ми знімемо квартиру в Казімєжі, там так гарно восени... Ти будеш вчитися, я буду поруч. Це наш єдиний шанс вирватися з цієї м’ясорубки, поки наші батьки не перетворили нас на фарш. Ми почнемо з чистого аркуша, де ніхто не знає наших прізвищ.
Дівчина дивилася на його збуджене обличчя і раптом відчула, як салон автомобіля наповнюється знайомим моторошним запахом. Це був не запах шкіри чи чоловічого парфуму, як можна було б очікувати. Це був запах гіркого диму грабових дров.
Той самий запах, що переслідував її в маєтку, той самий запах, про який попереджала Аннет. Дим лоскотав ніздрі, забивав легені, змушуючи її кашляти. Вона подивилася у вікно, але над Дніпром не було пожеж. Пожежа була всередині неї. Вона бачила Яна, але на мить його сучасний піджак здався їй шляхетським кунтушем, а світло панелі — відблиском справжнього багаття.
Марії на секунду здалося, що крізь гул київського вечірнього трафіку проривається інший, страшніший звук — глухі удари церковного дзвону, крики розлюченого натовпу й тріск сухих дров, що розгоряються під чиїмись ногами. Час навколо них ніби стиснувся у гармошку, стираючи три століття різниці.
Ян сидів так близько, палкий, закоханий, готовий перевернути заради неї гори, але за його плечима дівчина виразно бачила важкі оксамитові завіси старовинного панського маєтку. Цей примарний дим душив її, не даючи дихати, підказуючи, що їхня теперішня втеча — це лише повторення того давнього, незворотного кола, яке колись уже закінчилося попелом.
— Яне, зупинись... — прошепотіла вона, відчуваючи, як до горла підкочує нудота, змішана з диким страхом. — Ти не чуєш? Пахне горілим.
