Спочатку:
На сторінку книги
Глава 21. Маріка скаржиться Данилу… (21.1)
Їй здавалося, наче все село хтось далекий і могутній загорнув у погребальний саван. Ця ніч над річкою була чорною й густою, як сира нафта, що розлилася по дну каньйону. На небі не було видно жодної зірки, жодного вогника…
Маріка бігла берегом, де старі верби схиляли свої мокрі коси до самої води, наче намагалися зупинити час або затримати дівчину, що тікала від власного відчаю. Повітря було сповнене холодними бризками Смотрича й запахом прілого листя, але легені Маріки пашіли вогнем.
Кожен крок гупав у скроні ударами важкого молота, а в голові, наче нав’язливе прокляття, лунав голос матері: «Потерпиш, доню... одну ніч потерпиш...»
Вона бачила попереду слабкий, тремтливий вогник біля млина. Це означало, що Данило не спав. Молодий чоловік сидів на порозі своєї недобудованої хати. Тієї самої, що мала стати їхнім раєм, а тепер здавалася пам’ятником розбитим надіям.
А поруч, у старій залізній тринозі, ледь жевріло невелике багаття, розкидаючи навколо тьмяні червоні відблиски.
Його висока постать у цьому мінливому світлі здавалася частиною самої ночі — грізною і непохитною.
Почувши швидкий, нерівний тупіт ніг по вологій землі, він миттєво напружився. Тінь від вогню метнулася по стіні, коли рука коваля звично й важко лягла на топорище сокири, що стояла при вході. В його очах відбилося полум'я, але воно було холодним, поки він не впізнав у цій загнаній постаті свою Маріку.
— Марієчко?! — Данило стривожено кинувся назустріч, беручи дівчину у кільце своїх теплих рук. — Кохана моя, що сталося, що ти прибігла до мене одна, та ще й посеред ночі?..
Вона ж не змогла вимовити ні слова. Просто влетіла в його обійми, ховаючи обличчя на його широких грудях. Від нього пахло справжнім життям: свіжою деревиною, ковальським горном і теплим вітром полів. Тіло дівчини здригалося в таких судомних риданнях, що Данилові здалося, ніби вона зараз розсиплеться в його руках.
— Він перестрів мене в лісі, Даниле... — нарешті видихнула вона, ковтаючи солоні сльози. — Пан... Ян Войцехівський. Він сказав... він хоче забрати мене завтра. Каже про “право першої ночі”. Обіцяв, що якщо не прийду до маєтку добровільно, то млин згорить, а тебе... тебе в кайданах відправлять у рекрути, щоб ти згнив десь у чужих краях. Мати благає мене скоритися, каже — так усі живуть... А я... я краще в воду, Даниле, чуєш?! Краще камінь на шию!
Данило заціпенів. Маріка відчула, як його тіло під її руками перетворилося на холодну крицю. Він не вилаявся, не закричав, але від того мовчання повітря навколо стало густим і задушливим, наче перед страшною бурею, коли небо наливається свинцем, а птахи замовкають, передчуваючи перший удар блискавки, яка за мить має розрізати небо на мільйон шматків.
Він зціпив зуби так, що на обличчі заходили жовна. Його очі стали чорними й неживими — в них не залишилося нічого, крім глухої злості.
— Право... — процідив Данило крізь зуби, і в цьому слові було стільки зневаги, що навіть нічні птахи замовкли. — Він думає, що ми — його худоба. Що він може купити твою душу разом із цією землею. Він хоче взяти те, що йому ніколи не належало і не належатиме.
Він підняв її обличчя, обережно, але міцно тримаючи за підборіддя, і зазирнув прямо в очі, де відчай боровся з шаленою надією.
— Ти не підеш до нього, Марієчко. Ні завтра, ні через рік. Навіть якщо мені доведеться власноруч спалити цей маєток до останньої тріски. Ти не станеш його іграшкою, доки я дихаю.
Він підхопив її на руки, наче вона була пір’їною, і заніс на горище старого млина. Там, під самим дахом, де крізь щілини в ґонті пробивалося срібне місячне світло, пахло літом — сухою соломою, медуницею й солодкуватим пилом розтертого зерна. Це було їхнє таємне місце, сховане від усього світу.
— Тут немає панів, кохана моя, — шепотів він, опускаючи її на м’яке, запашне сіно. Його голос став лагідним, але в ньому відчувалася незламна сила. — Тут немає кріпацтва. Тільки ми. Тільки наша воля. Ти ж мене не боїшся, Маріко?
