Спочатку:
На сторінку книги
15.2.
Дівчина, зрозумівши, що бовкнула, перелякано застигла під важким поглядом того, хто був вершителем доль у їхньому селі.
“О Матір Божа!.. — ворухнулася, намагаючись хоч на маленький крочок відступити від пана назад, щоб як тільки він втратить пильність, розчинитись у лісових нетрях, і тільки її й знали. — Сама дурна, так ще й Данила підставляю…”
— Данило — лише черговий хлоп у моєму реєстрі! — Ян зло шарпнув її до себе, намагаючись схопити за підборіддя.
Його подих був важким, а серце стукало так, що здавалося, зараз проб’є грудну клітку й вистрибне геть. І Маріка, щоб відволіктися, рахувала про себе його удари.
— Ти будеш моєю, Маріко. Тільки раз. Прийдеш у маєток завтра, коли сонце сховається. І тоді я дам тобі спокій, дам твоєму мельникові жити. Але якщо не прийдеш, я спалю ваш млин, а твого коханого, — Ян виплюнув з себе це слово, наче казав не про людину, а про купу лайна, — відправлю в кайданах у Кам’янець.
Він спробував притягнути її силоміць, щоб поцілувати, але Маріка, наче поранена лісова кішка, раптово рвонулася вбік. У запалі хтивості й люті Ян забув, що ліс — це її дім, а не його хороми. Він зробив різкий випад, намагаючись перехопити її за талію, але його важкий чобіт зачепився за випнуте, покрите мохом коріння того самого дуба, якого дівчина змалку вважала своїм зеленим покровителем.
А наступної миті пан Ян, аж цілий шляхтич Войцехівський, незграбно змахнув руками й гепнувся обличчям у брудний мох і вологе листя. Це було настільки безглуздо й смішно, що Маріка на секунду завмерла. Він лежав у багнюці, осоромлений перед звичайною сільською дівкою, яку збирався підкорити. Його оксамитовий каптан замурзався, а гордість на друзки розбилася об землю.
Маріка не чекала, поки він підведеться. Вона враз кинулася навтьоки, не відчуваючи під собою ніг. Гілки хлистали по обличчю, фартух розв’язався, і зібране коріння — вся її сьогоднішня робота — розсипалося по лісу, але вона навіть не озирнулася.
Вона влетіла в хату, наче за нею гналася ціла зграя диких скажених псів. Двері з гуркотом вдарилися об стіну. Баба Ганна і мати, Орися, саме сідали вечеряти при світлі самотньої свічки.
— Дитино! Що сталося? На тобі лиця немає! — Орися підхопилася, хапаючи доньку за тремтячі руки.
Маріка, ковтаючи сльози, захлинаючись словами, розповіла все. Про лісову зустріч, про погрози, про «право», яке пан витягнув із пітьми віків. Вона чекала, що мати вихопить рогача, що баба Ганна почне шепотіти прокляття, які спопелять пана на місці. Але в хаті запала страшна мертва тиша, у якій не чути було навіть мухи, бо й та з переляку завмерла на шибці, де доти лазила.
Орися повільно опустилася на лаву. Її обличчя, порізане зморшками від вічної праці на панському полі, стало сірим, наче попіл у печі. Вона довго мовчала, а потім тихо, майже беззвучно промовила:
— Маріко... Пан — це закон. Проти вітру не підеш, крилом небо не закриєш.
— Мамо? Що ви кажете? — Маріка, яку наче вдарили по обличчю брудною ганчіркою, відступила на крок, не вірячи своїм вухам.
— А те кажу! — Орися раптом заголосила, закриваючи обличчя руками. — Ти хочеш, щоб він нас по світу пустив? Щоб хату нашу завтра розкидали по колоді? Ти ж знаєш, який він страшний у гніві! Один вечір, доню... лише один вечір. Багато дівчат так... і живуть потім. Потерпиш. Омиєшся сльозами, висповідаєшся — і будеш жити з Данилом. Пан — він як гроза: треба перечекати в погребі, поки мине. Якщо він уже тебе вибрав, то не відступить.
Маріка перевела зацькований погляд на бабу Ганну. Та сиділа нерухомо, наче камінний ідол, з якого вийняли душу. Її очі були заплющені, а губи ледь помітно ворушилися, але то була не молитва.
— Бабо, бабо! Ви чуєте, що вона каже? Скажіть їй! — крикнула дівчина, все ще не вірячи у те, що почула від матері.
Ганна розплющила очі. В них не було гніву, лише нескінченна, якась вікова втома.
— Твоя мати каже правду тіла, Маріко, — сухо проскрипіла стара, легенько погойдуючись. — Вона знає, як виживати. Навчилася за свій вік… Але я знаю, що таке смерть душі. Якщо ти підеш до нього, весілля твого не буде, бо ти сама себе в труну заженеш живцем. Та якщо не підеш, він випалить наше життя до тла. Настав час тобі вибирати: або тіло твоє зів’яне, або все, що ти любиш, згорить…
Маріка дивилася на двох найрідніших людей і бачила в їхніх очах лише страх. Страх перед паном був сильнішим за кровні зв'язки, сильнішим за честь.
— Я не піду, — прошепотіла вона, витираючи сльози кулаком. — Краще в Смотрич з кручі головою вниз, ніж до нього в ліжко. Я Данилу все скажу. Він не такий, він захистить!
Вона вискочила з хати в нічну темряву. Їй треба було знайти Данила. Вона вірила, що його великі руки, які звикли приборкувати залізо, зможуть зупинити й панську волю.
Вона не думала про те, що Орися вже почала тихо оплакувати свою доньку, бо знала: проти сили Яна Войцехівського ковальський молот — це лише дитяча забавка…
