Спочатку:
На сторінку книги
21.2.
Дівчина відчула, як крижаний страх, що сковував її всередині, починає танути під теплом його рук. Вона дивилася на Данила і бачила в ньому свою єдину правду, свій єдиний закон.
Вінчання у церкві, про яке вони мріяли, з білими рушниками й співами, раптом здалося чимось другорядним. Справжнє вінчання відбувалося зараз — під шепіт річки й тихий скрип старого млинового колеса.
— Даниле... я твоя... — вона притягнула його до себе, її пальці сплелися на його шиї, притискаючи його ближче. — Я не хочу, щоб він думав, що має на мене бодай якесь право. Я не хочу чекати Покрови, щоб стати твоєю жінкою. Нехай він забирає пустку, якщо зможе. Моє серце і моє тіло належать лише тобі.
І там, на цьому сіннику, що став їхнім вівтарем, усе, що тримало їх у страху, згоріло в чистому полум’ї кохання. Це був не просто звичайний фізичний потяг, це був акт найвищої непокори. Кожним подихом, кожним дотиком Маріка виривала себе з пазурів ненависного шляхтича.
Вона віддавала свою ніжність і свою цноту не за наказом пана, а за власним вибором, за покликом душі, яка нарешті скинула кайдани. З радістю віддавала тому, кого кохала усією своєю вільною душею…
Панське “право першої ночі” розсипалося на попіл, не встигнувши навіть наблизитися до неї. Ян Войцехівський запізнився. Він міг забрати її силою пізніше, міг катувати чи вбивати, але він назавжди втратив те, на що так жадібно розраховував, — намір стати її першим чоловіком.
Вона вже не була дівчинкою, яку можна було зламати. Вона стала жінкою свого чоловіка. Того, кого кохала…
Коли під ранок вони лежали в обіймах, вкриті важкою свитою Данила, і крізь маленьке віконце бачили, як над каньйоном починає бліднути небо, Маріка відчула дивну, майже нелюдську впевненість.
— Що буде вранці, Даниле? Як гадаєш? — тихо спитала вона, притискаючись до його плеча.
Данило поцілував її в чоло. В його погляді вже не було тіні сумніву, лише впевнена сила молодого коваля, який знає, як загартовувати сталь.
— Вранці ми не підемо до церкви, Марійко. Ми підемо до кузні дядька Гната. У нього в підвалі, під вугіллям, лежать старі козацькі шаблі й кілька мушкетів, що чекали свого часу. Якщо пан хоче війни, він її отримає. Я зберу хлопців. Тимко, Степан, Олекса — вони теж не хочуть більше гнути спину на цього клятого пана. Ми не будемо чекати, поки він прийде за тобою з гайдуками. Ми самі вирішимо, кому належатиме ця земля.
— Даниле… — простогнала вона, закривши губи рукою. — Це ж… дуже небезпечно, це ж бунт.
Дівчина міцно стиснула його руку. Вона знала: якщо нічого не зміниться у голові пана, цей світанок принесе кров. Але зараз, відчуваючи міцне серцебиття свого чоловіка, вона вперше в житті не відчувала себе залежною від пана. Вони переступили межу, за якою закінчувався страх і починалася свобода.
А над Смотричем саме стелився перший промінь сонця, забарвлюючи воду у тривожний червоний колір — колір кохання, яке перемогло, і колір битви, яка тільки-но починалася. Бо «право першої ночі» вмерло. Натомість народилося право на волю. Але його ще треба було виборонити, і хтозна’, чим обернеться ця боротьба…
Чим загрожує ця перемога, знала тільки стара сільська відьма, чий вік і так добігав кінця, але вона мовчала. Ганна вже стояла на порозі своєї хати, наче й не лягала сюніч спати, вдивляючись у криваву заграву над річкою, і пальці її міцно стискали вузлувату палицю.
Вона мовчала, бо знала: страх перед смертю — то ніщо порівняно зі страхом перед життям у неволі. Вона бачила у вранішньому тумані не лише коней Яна, а й неминучу ціну, яку доведеться заплатити кожному.
Але стара знахарка розуміла головне: доля вже занесла свій серп, і зупиняти його — означало б згноїти корінь усього їхнього роду. Вона мовчала, бо іноді навіть найсильніше зілля не може зцілити того, хто не відважився стати вільним, а Маріка… Її Маріка вже вибрала свій шлях. Від того, що вона б їй це сказала, нічого не зміниться…
