Спочатку:
На сторінку книги
12.2.
…Прийом у «Ковальській Слободі» був влаштований із розмахом, що межував із викликом суспільству. Клуб розташовувався в сосновому лісі під Києвом: зруби з величезних колод, каміни, в яких можна було засмажити цілого бика, і вишуканий сервіс.
Еліта агробізнесу, топменеджери й “потрібні” політики пили колекційне вино, обговорюючи ціни на ф’ючерси. Олександр Чортополох, який уже помітно здав і спирався на ціпок із набалдашником у вигляді голови вовка, але не втратив своєї ведмежої сили, весело реготав поруч із Кіндратом Ковалем.
Кіндрат був його повною протилежністю — високий, жилавий, він мав суворе обличчя, яке здавалося витесаним із граніту. Його руки, попри дорогий чоловічий манікюр, все ще здавалися важкими, звиклими до справжньої праці. Ковалі справді мали в собі щось від заліза й каменю.
— А ось і наша квітка! Нарешті вивела батьків у люди! — вигукнув Олександр, побачивши онуку.
Кіндрат Коваль повільно обернувся. Його погляд зустрівся з поглядом Марисі, і на мить на обличчі старого хлібопекаря промайнуло щось дивне — суміш впізнавання й глибокого, закопаного в землю страху. Наче він побачив тінь, яка переслідувала його рід поколіннями. Але він миттєво опанував себе, натягнувши маску ввічливості.
— Маріє... — Кіндрат злегка вклонився, цілуючи її руку. Його губи були сухими. — Ви справді схожі на Ганну Степанівну. Така ж... небезпечно глибока вода. А де ж мій шибеник? Даниле! Дане… Йди сюди, привітай партнерів!
З натовпу гостей, що розступилися, як хвилі, вийшов молодий чоловік. Високий, широкоплечий, у темно-сірому костюмі, який сидів на ньому як влитий. Він рухався з тією природною грацією й упевненістю, яку неможливо купити за жодні гроші.
Коли він підійшов ближче, Марія відчула, як повітря в залі раптом стало чи то гарячим, як вогонь, чи холодним, наче лід, вона цього так і не зрозуміла, а звуки оркестру відійшли на задній план, перетворившись на безглуздий шум. Вона впізнала його миттєво. Справа була не в його по-чоловічому гарному обличчі — просто тіло зреагувало першим, відгукнувшись на його присутність тривожним заціпенінням.
Дан зупинився навпроти неї. Він збирався сказати якусь чергову світську дурницю про «радість зустрічі», але слова застрягли у нього в горлі. Він дивився на дівчину, і в його світлих, майже прозорих очах раптом спалахнув відблиск далекої пожежі. Він завмер, наче наткнувся на невидиму стіну.
— Ми... ми вже зустрічалися раніше? — тихо запитав він, абсолютно ігноруючи батьків, спалахи фотокамер і натовп.
В його голосі не було флірту, лише розгубленість людини, яка раптом знайшла втрачений фрагмент своєї душі.
Марія ледь помітно посміхнулася. Вона відчула запах теплих хлібних зерен і свіжого борошна, що йшов від нього, пробиваючись крізь аромат дорогого парфуму. Цей запах був реальнішим за весь цей заміський клуб.
— Ми ніколи не розлучалися наодинці, Даниле, — відповіла вона так тихо, що це почув лише він. — Колесо просто зробило ще один оберт. Ти довго повертався.
— Ти… про що? — здивувався молодий чоловік. — Я… щось пропустив у власному житті?..
— Не зважай…те, Даниле, — Марія зробила легеньку спробу посміхнутися. — Я, мабуть, пожартувала…
Захар, який стояв поруч, відчув, як у нього починає сіпатися повіка — та сама тупа пульсація, що завжди віщувала проблеми. Він хотів втрутитися, перервати цю занадто інтимну паузу, яка вже почала привертати увагу гостей, але Аннет, яка несподівано з’явилася поруч, немов виросла з-під землі, поклала руку йому на передпліччя. Її пальці були крижаними, попри спекотний вечір.
— Не заважай їм, Захаре, — прошепотіла вона, і в її голосі почулося щось схоже на вирок. — Сьогодні млин нарешті почав молоти нове зерно. І якщо ти спробуєш вставити палицю в ці жорна, вони розчавлять тебе першим. Дивись на них — вони вже не тут. Вони в тому часі, куди твоїм грошам немає входу.
Захар, переводячи погляд з тещі, хай вона буде сто років здорова, на доньку з сином свого бізнес-партнера, струснув головою, неначе хотів відігнати дивні думки, які намагалися пробратися у його голову. На обличчі Кіндрата, який теж поглядав на Дана з донькою Чортополоха, великими літерами був написаний щирий подив.
...А ці двоє, впоравшись із першим заціпенінням, обмінялися короткими, майже формальними кивками, наче закриваючи двері, в які щойно зазирнули. Але камери продовжували клацати даремно: на знімках залишаться лише усміхнені спадкоємці імперій.
Ніхто не побачить того, що побачила Аннет: як над блискучим заміським клубом прокотилося глухе відлуння обороту лопатей старого млина, який нарешті зробив свій перший повний оберт.
І цей фатальний звук, нечутний для людського вуха, назавжди стер кордон між тим, що було, і тим, що має статися…
