Спочатку:
На сторінку книги
24.2.
Слово «пожежа», що злетіло з губ Марисі, різануло Аннет гостріше за її старий ритуальний ніж. Вона відчула, як у роті з'явився присмак гіркого диму, який не вивітрювався з пам’яті вже три століття. Ганна — та, ким вона була колись у Кульчиївцях, — знала: передчуття відьом ніколи не брешуть. Тоді, триста років тому, повітря теж було “наелектризованим” від жадібності пана й людської люті, поки не спалахнуло справжнім вогнем.
— Перед пожежею... — тихо повторила Аннет, і її голос здригнувся, хоч вона миттєво взяла себе в руки.
Вона вдивлялася в обличчя дівчини, шукаючи в ньому ознаки тієї давньої приреченості. Те, що Марися зустріла Яна — того самого, через кого все перетворилося на руїни, — не могло бути випадковістю. Долі людські завжди плелися довгими вузлами, що затягувалися на шиї саме тоді, коли ти починав дихати вільно.
Аннет знала: якщо Марися відчуває “іскри” в ліцеї, значить, старе коло замикається. Тільки цього разу вона не дозволить вогню підібратися так близько. Якщо вищі сили їй дозволять…
— Історія любить повторюватися, Марисю, — нарешті промовила вона, підходячи ближче й обережно торкаючись плеча дівчини. — Але ми вже не ті беззахисні жінки з колишніх Кульчиївців. Якщо повітря електризується — значить, хтось збирає грозу. І нам треба знати, чия рука тримає кресало.
Аннет підійшла ближче, знімаючи білий халат і залишаючись у строгій сукні кольору темного вина. Вона виглядала втомленою, але її очі сканували дівчину з хірургічною точністю. Та не встигла вона відкрити рота, як її телефон на столі оранжереї завібрував.
— Так, Ярино, я слухаю, — Аннет зітхнула, натиснувши на гучний зв'язок.
— Мамо, ти не уявляєш, який успіх! — голос Маріїної мами у слухавці бринів від захвату. — Я щойно відвезла останні акти Кшиштофу Войцехівському. Проєкт прийнято без жодної правки! Він такий задоволений, каже, що я вловила “дух їхнього роду”. І знаєш що? Він запросив нас усіх на новосілля наступної п’ятниці. У тебе є цілий тиждень, щоб звільнити графік! Ти ж приїдеш? Це такі зв’язки!
— Я подумаю, Ярино. Подумаю… У мене ж завод, — сухо відповіла Аннет. — До речі, Ян, як я зрозуміла, вже вчиться з Марією.
— О, так! Захар каже, вони навіть сидять разом. Це ж просто чудово! Доля сама веде нас до цього союзу. Мамо, Марія там біля тебе? Скажи їй, щоб була привітною з Яном, він — ключ до нашого майбутнього в Європі.
— Щось ти, доню, поспішаєш. Тобі так не здається? — Аннет Степанівна скривилася й відвела руку з телефоном далі. — Сучасна молодь сама чудово знає, хто й кому потрібен… Зараз же не середньовіччя з його дикими законами.
— Мамо, не вигадуй і Марію не налаштовуй проти, — вибухнула донька. — Зрештою, я ж для неї хочу якнайкраще!
— А ти знаєш, як для неї буде найкраще? — уїдливо спитала ворожка. — Знаєш, яка доля їй судилася?!
І Аннет, не чекаючи відповіді від власної доньки, яка інколи поводилася як нерозумний підліток, вимкнула телефон. Але не встигла вона покласти гаджет, як він знову ожив.
На екрані висвітилося: «Захар».
— Слухаю, зятю дорогий, — голос ворожки ще бринів від емоцій, викликаних позмовою з Яриною.
— Аннет Степанівно, — голос Захара був притишеним, наче він говорив з кабінету, де хтось міг підслухати. — Ви ж знаєте, я в ці ваші “трави-мурави” не вірю... Але тут таке діло. З цими Войцехівськими... Ян цей, малий. Він як зайшов у офіс, у мене аж зуби заніміли. Ви мені скажіть як родичка: у вас там ваше “чуття” нічого не каже? Бо я відчуваю, що за цими контрактами стоїть щось більше за гроші. Може, мені варто... не знаю... якусь перевірку безпеки глибшу зробити? Чи ви щось “бачите”?
Марися здивовано подивилась спочатку на телефон, потім на бабусю, але нічого не сказала. Вона знала, що тато іноді просить Аннет перевірити когось із партнерів, але щоб аж так…
— Ти віриш у цифри, Захаре, от і вір далі, — відрізала Аннет. — Але якщо твоє нутро каже тобі, що в кімнаті вовк, то не намагайся переконати себе, що це домашній пес. Ми з Марією зараз до мене, а в неділю я теж їду в Київ, справи є. Онуку можу привезти, якщо ти зайнятий… До побачення.
Вона відклала телефон і нарешті подивилася на внучку. В оранжереї повисла напружена тиша.
