Спочатку:
На сторінку книги
Глава 36. У ритмі джайву… (36.1)
Середа — за кілька днів до прийому у новій квартирі польського дипломата — в ліцеї видалася нестерпно задушливою. У Дарії, доньки великого забудовника, був день народження. Для одинадцятикласників це був не просто привід з’їсти торт, а черговий раунд у грі “хто дорожче виглядає”.
Святкування влаштували у ресторані на Печерську — скло, бетон і розкішна панорама на місто, яке звідси здавалося лише красивою декорацією.
Марія, яку теж запросили, бо батько Дарії вважав знайомство з Чортополохами вигідним зв’язком, приїхала пізніше за всіх. Її погляд миттєво відшукав на парковці низький силует темно-синього Янового спорткара. Ян був на рік старший за інших — через їхню систему освіти він закінчував школу пізніше, і батько подарував йому цю дорослу іграшку на повноліття. Це додавало йому тієї дорослості, яка бісила місцевих хлопців.
Коли Марія зайшла, Дарія якраз демонстративно голосно сміялася, нависаючи над Яном і ледь не чіпляючись за нього своїм відкритим декольте.
“Фу… як! Невже сподобатись хлопцеві можна… тільки так?” — подумала вона, але вголос нічого не сказала, бо це було б неправильно — відразу псувати вечір іменинниці.
— Яне, ну не будь таким занудою! — іменинниця, поправляючи сукню, що ледь трималася на чесному слові, ще й штовхнула його оголеним плечем. — Я чула, що твій батько купує землю в Кульчиївцях, мій тато хоче будувати там котеджне містечко... Ми ж майже родичі!
— Звідки така поінформованість? — не витримав Ян. — Бо навіть я про це нічого не знаю…
— О, треба мати свої канали, — захихотіла дівчина, допивши вино зі свого бокала. — І тоді знатимеш усе… Як я.
Ян посміхнувся, але навіть не повернув голови у її бік. Його очі знайшли біля входу ту, на кого чекав з найпершої миті, як тут з’явився.
— Мої родичі залишилися в Польщі, Даріє. А тут я просто гість, — відрізав він і рушив до Марії.
Біля бару його перехопив Марк, з яким вони так і не порозумілися, хоча відкритої конфронтації більше не було. Той уже встиг перекинути пару келихів і відчував себе героєм. А герой, як відомо, апріорі має бути сміливим.
— О, прийшла наша сільська принцеса, — процідив Марк, стаючи на шляху в Яна. — Що, Войцехівський, набридли породисті кобили, вирішив на місцевий сорт перейти? Ти обережніше, кажуть, у неї бабця — відьма. Соломи в ліжко підкине — і все, прощавай, свобода, муситимеш одружитися…
Ян зупинився. Його обличчя закам’яніло, а руки мимоволі стиснулись у кулаки, та він стримався, вирішивши відігратись інакше.
— Марку, у тебе на піджаку етикетка стирчить. Мабуть, забув відірвати, коли збирався вразити нас статками свого батька, — тихим, небезпечним голосом промовив Ян. — Зроби послугу: зникни, поки я не вирішив перевірити, чи вмієш ти літати з цього поверху.
Марк зблід, бо в очах Яна не було жарту, тільки холодний вогонь, який за версту свідчить про небезпеку.
— Маріє, — Ян взяв дівчину за руку, ігноруючи перешіптування за їхніми спинами. — Давай закінчимо цей цирк. Мені тут не подобається…
Але діджей раптом змінив трек. Замість клубного біта залу прошила вибухова, драйвова мелодія — класичний швидкий джайв. Це був виклик. Дарія, знаючи, що Марія займалася танцями, але ніби давно покинула, підморгнула діджею: вона хотіла зганьбити цю “тихоню”, виставивши її в центр зали.
— Ну що, Марисю? Покажеш майстер-клас? — іменинниця отруйно всміхнулася. — Чи ти тільки в селі під гармошку вмієш?
Дівчина, закусивши губу, подивилась прямо в очі Дарії, гарячково думаючи, як вийти з цієї ситуації…
