Спочатку:
На сторінку книги
10.2.
Марися повільно підняла на батька свої темні, бездонні очі. Вона не плакала, не комизилася і не сперечалася. Вона просто обережно поставила колбу на стіл. Рідина всередині раптом, ніби під дією невидимого світла, змінила колір із мутного сірого на кришталево-блакитний.
— Лялька пахне дешевим пластиком і чужими, втомленими руками, тату, — тихо, але чітко сказала дівчинка. — Мені вона не подобається. Вона мертва.
Захар на мить занімів, відчуваючи, як у грудях знову ворухнувся той самий холодний, липкий страх, що вперше відвідав його ще в пологовому будинку. Щоб заглушити це почуття і повернути собі відчуття контролю, він розвернувся до Аннет:
— До речі, Ганно Степанівно. Хоч ви й не схвалюєте мої методи, але бізнес Чортополохів щойно зробив крок, який виведе нас у вищу лігу. Я сьогодні підписав контракт, про який мріяв рік. Постачання добірного зерна для мережі «Ковальські хліби». Власник, Кіндрат Коваль — людина залізна, тримає під собою левову частку хлібопекарень країни. Ми тепер замикаємо весь цикл: від мого золотого колоска на Поділлі до його печі в Києві. Повна монополія.
Аннет помітно здригнулася при згадці прізвища, і її пальці мимоволі стиснули край білого халата.
— Коваль? — перепитала вона, і її голос ледь помітно здригнувся. — Кіндрат Коваль?
— Так, саме він. Дуже поважний чоловік. Каже, що його рід займається борошном ще з тих часів, коли тут млини були дерев’яними й крутилися від води. У нього, до речі, є син, Данило. Трохи старший за нашу Марію. Кіндрат уже жартує про майбутню «зернову династію», якщо діти порозуміються. Це був би ідеальний союз капіталів.
Марися, яка вже майже дійшла до скляних дверей виходу, раптом зупинилася. Вона різко обернулася, і її тонкі ніздрі ледь помітно затремтіли, ніби вона впіймала знайомий запах у стерильному повітрі.
— Дан…ило? — вперше за весь день її голос прозвучав не просто спокійно, а якось спрагло, з дивною надією. — Він теж пахне теплим борошном, тату? Чи від нього не пахне нічим, крім твоїх контрактів?
Захар розсміявся, щиро задоволений тим, що нарешті зміг зацікавити доньку чимось, що здавалося йому «нормальним» і зрозумілим.
— Від нього пахне успіхом, Марисечко! Дорогими приватними школами й великим майбутнім. Як і від усіх нас. Поїхали, на нас чекає святкова вечеря. Дід Сашко вже відкоркував найкраще вино.
Коли важкий чорний позашляховик Захара виїхав за ворота фабрики, Аннет повернулася у лабораторію. Вона підійшла до столу, взяла колбу, яку залишила онука, і піднесла її до яскравого світла лампи. Рідина всередині була не просто прозорою, як сльоза. Вона ніби випромінювала ледь помітне тепле сяйво, наче в неї влили саме життя.
— Коваль... — прошепотіла Аннет у порожнечу лабораторії. — Отже, старі млини знову починають крутити свої лопаті… Але чи вистачить нам усім золотого зерна, щоб нарешті відкупитися від того попелу, що ми залишили триста років тому?
Вона знала: якщо в цю історію повернулися Ковалі, значить, колесо долі почало обертатися набагато швидше. І Данило — це не просто «вигідна партія» чи син бізнес-партнера. Це той, чиє повернення в життя Марії може стати або її порятунком, або знову, образно кажучи, піднести факел до її ніг.
Того вечора в маєтку панувала атмосфера великої удачі. Олександр Чортополох, якого, здається, роки зовсім не брали, гучно проголошував тости за нову агроімперію, Дарія метушилася навколо столу, підносячи фірмові пироги, а Ярина з ентузіазмом розкладала на дивані каталоги з італійським мармуром для їхнього майбутнього пентхаусу на Печерську.
Марися ж сиділа на широкому підвіконні у своїй дитячій, повністю ігноруючи розкішну ляльку в шовках, що валялася в кутку. Вона дивилася на холодний місяць над каньйоном і вказівним пальцем на запотілому склі малювала дивну фігуру — ідеальне коло, всередині якого перетиналися пшеничний колосок і важке кам’яне жорно.
Вона ще не розуміла, чому малює це, але її пальці, здавалося, пам’ятали кожну тріщинку на долонях того, хто колись тримав її за руки у зовсім іншому, просякнутому димом житті.
— Данило... — тихо, наче пробуючи ім’я на смак, вимовила вона в темряву вікна.
І десь далеко в стайні, Грім знову відповів їй глухим, тривожним іржанням, б'ючи копитом у дерев’яну підлогу. Дівчинка ще не могла собі пояснити, чому її зацікавило це ім’я, але вона вже почала потихеньку згадувати…
