Спочатку:
На сторінку книги
Глава 37. Остання межа (37.1)
Ніч перед Покровою була задушливою, попри осінню прохолоду, що крізь вологі шпарини між каменями заповзала навіть у каземат. Змучена дівчина лежала на гнилій соломі, заплющивши очі й намагаючись хоч трохи перепочити. Кожен подих відгукувався різким болем у попечених пальцях і збитому тілі, а важкий залізний ланцюг на зап’ясті здавався нестерпно холодним.
Але в її душі все ще жеврів останній вогник — пам’ять про гарячі руки Данила й молитви баби Ганни. Вона ще хотіла вірити, що темрява має межу, і що пан Як вчасно зупиниться. Що він так просто її лякає…
Раптом здригнувся важкий засув. Двері відчинилися не з грубим стукотом, як тоді, коли входили гайдуки, а якось плавно, зловісно. У її “камеру” увійшов він. Ображений її відмовою стати його постільною грілкою пан.
Цього разу він був один, без звичного почту. У руці Ян тримав витончений срібний світильник, світло якого вихоплювало з пітьми його обличчя: шляхтич був добряче напідпитку, але він не на гулянці так напився, а наче спеціально заливав у себе алкоголь, щоб дати волю холодній розважливій жорстокості.
Він поставив світильник на виступ у стіні й повільно, майже по-котячому, підійшов до дівчини.
— Подивись на себе, знахарко, — тихо промовив пан, розглядаючи її закривавлене лахміття, що колись було весільною сорочкою. — Твій саван уже готовий, а ти все ще мовчиш? Твій коваль зараз, мабуть, виє на місяць у своїй порожній кузні, а його батько плазує на колінах перед каштеляном у Кам’янці, де його навіть на поріг не пускають.
Маріка з зусиллям підвела голову. Її очі блиснули в темряві, наче два вовчих вогні.
— Ви прийшли подивитися на свою поразку, пане? — голос її хрипів від болю, але говорила дівчина впевнено. — Ви можете зламати мої кістки, але ви не зможете забрати те, що я віддала Данилові з власної волі. Ви — володар землі, але ви — жебрак у всьому, що стосується душі.
Ян присів поруч на коліно, обдавши її запахом міцного вина, дорогого тютюну, привезеного нещодавно з-за границі, й похмурої пристрасті. Його голос став солодким, наче отруєний мед.
— Я прийшов дати тобі останній шанс. Справді останній. Поглянь на мене. Я можу прямо зараз наказати Горбачу відімкнути ці кайдани. Можу навіть сам їх відімкнути. Я скажу суду, що сталася помилка. Що кінь здох від хвороби, а тортури виявили твою невинність. Я відпущу тебе додому, до твого млина. Навіть дозволю жити з Данилом.
Маріка завмерла. Дурне серце на мить тьохнуло від несподіваної надії, але вона вчасно помітила хижий, майже збочений блиск у його погляді.
— А яка ціна, пане? Яку данину ви вимагаєте за таку щедрість? — вона точно знала, що він не дарує таких подарунків з доброти душевної.
Ян провів холодним пальцем по її щоці, залишаючи брудний слід на шкірі.
— Ціна невелика для тієї, що так хоче жити. Ти просто залишишся тут зі мною до світанку. Ти станеш моєю — добровільно. Віддаси мені ту гордість, якою так хизуєшся. Одна ніч, Маріко. І завтра ти вільна. Обери: чи мої обійми, чи завтрашнє вогнище, де твоє тіло перетвориться на попіл на потіху черні. Ну? Що скажеш?
Дівчина помовчала кілька секунд, а потім раптом розсміялася — тихо, сухо, з надривом, і від цього сміху навіть Яну стало ніяково.
— Ви такий жалюгідний, пане... Ви маєте золото, землі, владу над тисячами життів. Але ви не можете змусити одну просту дівку покохати вас або хоча б злякатися настільки, щоб лягти у ваш бруд з власного бажання. Ви хочете моєї згоди? Ви її не отримаєте. Ніколи. Вогнище хоча б очищує, а ваше ліжко клеймить вічною ганьбою. Краще згоріти чистою, ніж жити вашою підстилкою.
Ян різко підвівся. Його обличчя перекосилося, вена на лобі набрякла, очі налилися кров’ю.
— Програв? Ні, дівчинко. Ти просто не зрозуміла, з ким розмовляєш. Ти відмовилася від милості? Добре. Тепер ти пізнаєш мою справжню волю. Я заберу те, що ти не дала, і ти благатимеш про вогонь як про спасіння.
Він грюкнув дверима, і через хвилину до камери ввалилися четверо гайдуків.
— У мою опочивальню! — скомандував Ян, виходячи. — Живо!
