Спочатку:
На сторінку книги
Глава 47. Скляні очі пана (47.1)
Поки Маріка у «собачій ямі», куди запроторив її своєю милістю пан, прощалася зі світом, Ян Войцехівський боровся зі своїм власним пеклом, обставленим золоченими меблями, дзеркалами у кованих оправах і завішаним важкими оксамитовими портьєрами.
У його опочивальні не було чим дихати: камін палав усю ніч, гайдуки підкидали дубові поліна так завзято, наче хотіли перетворити кімнату на відгалудження пекла, але Ян ніяк не міг зігрітися. Його трусило — дрібно, гидко, не від протягів, а від того липкого, нудотного відчуття, яке залишив на його обличчі плювок сільської знахарки.
Він сидів у глибокому кріслі, обтягнутому шкірою, стискаючи у пальцях кришталевий кухоль із міцною паленкою, настояною на травах. Скляні очі пана, налиті червоним від безсоння й випитого алкоголю, нерухомо втупилися в одну точку на стіні — туди, де в густій тіні висів парадний портрет його батька.
Старий граф Казимир Войцехівський, уже давно покійний, дивився на сина з презирством, яке Яну вчувалося в кожному рипінні підлоги, у кожному пориві вітру, що бився в шибки.
Ян провів тремтячою долонею по щоці. Йому здавалося, що те місце, куди поцілила слина Маріки, досі пече, наче туди плеснули розпеченим оловом. Він уже п’ять разів наказував слугам приносити гарячу воду, міняти тарілі з трояндовим оцтом, сам тер шкіру до крові жорстким рушником, але бруд не змивався. Це був не фізичний бруд — це було тавро, яке ця дівка випалила на його гонорі.
— Чому вона не благала? Чому не молила про мою милість? — просичав він безсило. Голос прозвучав майже по-старечому хрипло. — Я дав їй усе: шанс на життя, шанс стати моєю фавориткою, носити шовки замість цього сірого лахміття... Я розп'яв її на цьому ліжку, я володів її тілом так, як жоден смерд не міг би й мріяти... То чому я відчуваю себе пограбованим? Чому я відчуваю, що це вона мене використала й викинула?
Він згадав її погляд під час тієї страшної нічної розправи. Маріка не кричала від страху за своє життя. Вона дивилася крізь нього, наче він був не великим паном, не господарем десятків душ, а огидною комахою, яка випадково заповзла на її білу шкіру.
Вона залишилася чистою там, куди його брудні руки, прикрашені перснями, не могли дотягнутися. Ця її внутрішня недосяжність, цей спокійний відчай доводили його до божевілля. Він хотів зламати її дух, а натомість зламав об неї свої зуби.
Ян, чекаючи завтрашнього ранку, знову припав до кухля. Алкоголь уже не дарував туманного забуття, лише загострював почуття до хворобливого стану. Йому ввижалося, що по кутках величезної спальні збираються тіні.
Йому марився його загиблий вороний кінь, що стає на диби прямо посеред кімнати на перському килимі, випускаючи з розірваних ніздрів чорний дим. Йому вчувався сміх старої Ганни Галаганихи, гіркий, скрипучий, як незмащене колесо воза, що котиться прямо до його ліжка.
— Горбачу! — закричав він раптом, зірвавшись на фальцет, і кинув порожній кришталевий кухоль у двері. Кришталь розлетівся тисячею іскор.
Управитель з'явився миттєво, наче спав під порогом, а тепер випірнув із мороку. Його обличчя було блідим, під очима залягли глибокі тіні. Він боявся пана в такому стані більше, ніж самого диявола.
— Слухаю, ясновельможний пане... — схилився той у низькому поклоні.
