Спочатку:
На сторінку книги
19.2.
Тепер Орися дивилася на стару нерозуміюче, проте та не поспішала нічого пояснювати.
— А чого ви кажете трьох, мамо? — вона таки спитала те, що муляло на язиці.
— А того трьох, Орисю, що в цій петлі місця вистачить усім, — Ганна повільно повернула голову до дочки, і її очі блиснули з-під сивих брів. — Ти думаєш, тільки Маріку він розтопче? Першою згасне вона, бо жити з брудом у душі для неї буде гірше за смерть. Вона ходитиме поміж нас, як жива тінь, і в кожному її погляді ти бачитимеш свою пораду «потерпіти». Це буде твоя повільна смерть, Орисю. Ти зів’янеш від власного сорому, дивлячись у порожні очі дитини, яку сама ж і штовхнула в панське ліжко.
Стара знахарка важко зітхнула, і цей звук був схожий на хрускіт сухого листя, якому вже недовго лишалось на цьому світі, тож і страху воно не знало.
— А третім буде Данило. Ти кажеш «потерпіти», а чи подумала ти про чоловіче серце? Коваль — не трава, він не вміє просто гнутися. Кожного разу, коли він бачитиме пана на коні, кожного разу, коли чутиме сміх гайдуків у корчмі, він відчуватиме, як йому в груди забивають розпечений шворень. Він або сокиру візьме і піде на вірну смерть, щоб змити цей сором кров’ю, або почне пити так, що за рік від нього залишиться тільки купа кісток у бур’янах. А про себе я взагалі мовчу…
Ганна підійшла ближче до Орисі й поклала свою суху вироблену руку їй на плече.
— Ось твої «троє», доню. Маріка, що втратить душу. Данило, що втратить життя. І ти, що втратиш їх обох і саму себе разом із ними. Панська «милість» — то не дарунок, це іржа. Вона не зупиняється на одному. Вона роз’їдає все, до чого торкається. Тому не кажи «потерпіти». Кажи «битися». Послухай стару: в бою можна впасти гордим дубом, а в покорі — тільки висохнути перекотиполем, яке вітер жене куди йому заманеться, бо коріння в нього більше немає. Вибирай, якої долі ти бажаєш своїй дитині…
Орися затремтіла від почутого, наче в лихоманці. Тепер вона бачила цю страшну картину так ясно, наче Ганна розгорнула перед нею сувій із чорним пророцтвом.
Та наступної миті гіркий розпач вирвався з неї криком:
— Мамо, я тільки хочу, щоб вона жила! Бо я не переживу смерті своєї єдиної дитини…
Ганна мовчала, пропалюючи її зболене серце своїм чорним поглядом, і жінка затихла, тільки її плечі здригалися від беззвучного плачу. Вона дивилася на матір з надією і жахом.
— То що ж нам робити? Що ми, беззахисні жінки, можемо проти нього? У нього гайдуки зі зброєю, у нього закон і гроші, у нього право сили... — прошепотіла вона.
— Право... — Ганна гірко посміхнулася, і ця посмішка була страшнішою за будь-яке прокляття. — Право у нього людське, на папері написане, печаткою притиснуте. А є ще право інше, прадавнє, яке було тут до того, як перший пан із їхнього роду з’явився на цих землях. Те право, що тримає воду в річці, що велить зерну проростати, а блискавці — бити в найвище дерево. Маріка правильно зробила, що пішла зараз до свого Данила. Залізо має зустрітися із залізом, а вогонь — із вогнем.
Ганна згадала той чорний вузлик, що поклала онуці в руку. Орися думала, там зілля, але Ганна знала краще. Там лежала дрібка землі з порогу їхньої хати й стара мідна монета, яку вона замовляла сім ночей поспіль. То був знак сили, нагадування, що за спиною дівчини стоять усі жінки їхнього роду, які вміли любити і вміли мститися.
Стара відчувала шкірою, що ця осінь буде для них чорною. Вона знала, що весільні пісні можуть змінитися на погребальний плач, а білі сорочки — заплямуватися кров'ю.
Але всередині неї, попри страх за онуку, жило дике, майже молодече задоволення. Нарешті хтось у цьому заляканому селі знайшов у собі сили випрямити спину. Нарешті пан, який вважає себе господарем життя і смерті, наткнеться на камінь, об який зламає свої хижі зуби.
— Іди спати, Орисю, — тихо, але твердо промовила Ганна. — Помолися своїм святим, якщо віриш, що вони чують голос безправної матері. А я буду говорити з тими, хто чує шепіт вітру. Ніч довга, і вона багато чого вибачає, але сонце все одно зійде. Тільки от питання — для кого воно завтра буде лагідним світлом, а для кого — нещадним суддею.
Ганна знову повернулася до вікна. Вона чекала на знак. Десь далеко, за темною стіною лісу, біля млина, блиснула іскра. Може, то Данило знову роздмухав горно, готуючи зброю, а може, то сама доля почала викрешувати вогонь для великої пожежі, що мала спопелити старий світ і на його попелі дати шанс на нове, вільне життя.
“Не здригнися, дитино, — шепотіла стара у нічну тишу майже безкровними губами. — Тримайся за своє залізо. Бо хижий звір уже вишкірив зуби, але він ще не знає, що ліс перестав бути його загоном. Сьогодні ти стала справжньою жінкою не в панському ліжку, а в боротьбі за свою душу».
