Спочатку:
На сторінку книги
20.3.
Пауза затягнулася настільки, що навіть Захар відчув незручність. Він глянув на Марію, потім на Яна, і його брови загрозливо-здивовано поповзли вгору. Кшиштоф, здавалося, ніяк не прореагував, він просто спостерігав. Проте Захар був би не Захар, якби не спробував взяти ситуацію під контроль.
— Е-е... ну, от і чудово! — він ляснув у долоні, намагаючись розбити цю дивну напругу. — Спільну мову знайдете завтра в класі. Ярино, то де документи? Нам треба поспішати. Марія ще має заїхати до Аннет, вона там знову щось нахімічила, каже, «для зміцнення духу».
Ярина, чиї руки ледь помітно тремтіли, швидко простягнула чоловіку потрібну папку.
— Ось тут усе по селу, Захаре. Пане Кшиштофе, ми узгодимо дату монтажу меблів наступного тижня, — обернулась вона до замовника.
Захар же, який уже попрощався з клієнтами дружини, почав підштовхувати Марію до виходу, вже знову переключившись на справи, розповідаючи комусь по телефону про врожай і термінали.
Дівчина, теж кивнувши головою гостям, пішла, але біля самих дверей на мить зупинилася, наче щось її не пускало піти просто так. Вона обернулася і востаннє поглянула на Яна, і їхні погляди знову перетнулися як загартовані життям клинки.
“Що саме я відчуваю? Чого мене непокоїть цей хлопець? — думала дівчина, йдучи услід за батьком, який пообіцяв завезти її у готель, де зупинилась цього разу Аннет. — Таке враження, наче ми сто років знайомі, а я чомусь не можу його впізнати… Прямо маячня якась”.
Коли двері нарешті зачинилися, Ян ще довго стояв і не міг навіть поворушитися. Він відчував, як у кабінеті пахне не кавою і не дорогим офісом. Він відчував запах полину. Гіркий, нав’язливий запах дикого степу, хоча вони були в самому центрі старого Києва.
Ярина розгублено дивилась на батька й сина Войцехівських, які, здавалося, обидва були зараз десь далеко і від її офісу, і від проєкту з облаштування їхньої київської квартири.
— Яне? Ти в порядку? — Кшиштоф поклав руку синові на плече.
Рука батька була твердою, але Ян відчув, як Кшиштоф теж напружився.
— Так, батьку. Просто... довгий день.
— Пані Ярино, — нарешті старший Войцехівський повернувся до господині кабінету, — здається, все… Якщо щось ще потрібно буде узгодити, я гадаю, що ми прекрасно зробимо це по телефону…
Ярина кивнула і провела гостей аж до ліфта, одночасно думаючи про те, що щось у їхній поведінці здається їй дивним, проте що саме, вона ніяк не могла зрозуміти.
“От би мати тут була, та б відразу розкусила цих поляків, — промайнуло в неї в голові, — а так… здогадуйся тільки, з якого боку може щось підстерігати”.
А Марія, уже сидячи в батьковій машині, мовчки дивилася на свої руки, які чомусь дрібно тремтіли.
“Хто він такий насправді? — билося в її голові. — Чому від його імені в мене в роті присмак заліза? Чому здається, що я вже бачила ці холодні очі раніше, десь у темряві, де не було ні машин, ні Печерська, ні ліцею? Може, уві сні?..”
Захар, весело підсвистуючи під радіо, звернув на набережну.
— Хороший хлопець, цей Войцехівський, правда, Марисю? Такий вихований, не те що ці наші київські мажори. Думаю, ви станете добрими друзями. Це корисно, дуже корисно...
Та донька, яка так і не могла зрозуміти, що саме їй не подобається, просто промовчала, бо сперечатися з батьком — це марно витрачати власний час.
Вона просто міцніше стиснула в кишені маленьку скляну колбу з настоянкою материнки, яку завжди носила з собою. Склянка була холодною, але шкіру чомусь обпікало.
