Спочатку:
На сторінку книги
30.4.
Директор перелякано здригнувся, нарешті, згадавши те, про що думав, коли йому повідомили про інцидент у спортзалі.
— Ви боїтеся, що батьки інших учнів дізнаються про речі, які ви не можете пояснити логічно. Ви боїтеся за репутацію ліцею й за те, що спонсори почнуть ставити зайві питання.
Аннет нахилилася трохи вперед, і в кабінеті наче стало холодніше.
— Тож зробімо так: інцидент вичерпано. Ваші “потерпілі” мовчатимуть, бо якщо справа дійде до розбору польотів, я особисто простежу, щоб Кшиштоф Войцехівський дізнався імена й прізвища тих, хто намагався побити його єдиного сина. І не тільки дізнався… Повірте, він значно менш терплячий за мене.
Директор з обома завучами — і з навчального процесу, і з виховної роботи, — хай і ледь помітно, але закивали головами, мабуть, уже уявляючи, що може влаштувати у їхньому ліцеї, де досі все було просто чудово, цей громадянин іншої держави, чийого сина намагалися банально відлупцювати двоє наших зарозумілих мажорів, та ще й зачепивши йому руку якимось лезом.
— А щодо “спалахів” і “невидимих стін”... Скажете всім, що це був масовий психоз через несправність у системі кондиціонування, — продовжила Аннет Степанівна так, наче проводила робочу нараду у себе в кабінеті, вимагаючи розуміння і цілковитої підтримки. — Марія з Яном — насправді постраждала сторона, бо на Яна напали, а моя онука його захищала. Хтось у цьому сумнівається? — і вона обвела зовсім не жіночим поглядом присутніх у кабінеті. Всі мовчали. — Тож ви просто викреслите цей день з пам'яті.
Директор ледь зміг проштовхнути ковток повітря. Він дивився на Аннет і розумів, що та дає йому гарний, хоч і…дещо неправдивий вихід із ситуації.
— Я... я розумію, пані Галаґан. Ми проведемо бесіди з батьками нападників. Офіційно — це було порушення дисципліни з їхнього боку.
— От і чудово, — Аннет підвелася, застібаючи ґудзик пальта. — А тепер, — вона суворо глянула на онуку й хлопця, які весь цей час стояли біля дверей, — йдіть у хол. Маріє, нам ще їхати додому, а тобі, Яне, я думаю, є що сказати моїй внучці. Тільки швидко.
Коли вони вийшли, Ян притиснув Марію до стіни біля вікна, з якого було видно туманний Київ, поставивши руки по обидва боки від її тіла.
— Твоя бабуся... вона бачить мене наскрізь, — прохрипів він. — Маріє, слухай мене уважно. Мій батько поїхав у Кульчиївці. Прямо зараз він там. Він хоче оглянути територію, бо завтра приїдуть юристи з документами про “історичне право власності”. Він думає, що земля — це просто гектари, але ж… усе не зовсім так.
— Він помиляється, — Марія підняла на нього очі, в яких зараз бушував шторм. — Земля в Кульчиївцях має зуби. І якщо він спробує її вкусити, вона його не відпустить. І, зрештою, Яне, це просто смішно: твій батько, як нагадала бабуся у кабінеті, громадянин іншої держави. Про яке право на землю він може говорити? Історичне право власності? Більшої нісенітниці я просто не чула… Хай спробує сказати про нього моєму діду Олександру. Хотіла б я на це подивитися…
— Тоді навчи мене, як його зупинити, — Ян нахилився так близько, що вона відчула запах його шкіри. — Бо я не хочу бути його зброєю. Я хочу бути тим, хто втримає тебе, коли цей світ почне горіти.
Марія хотіла щось відповісти, але в її сумці знову завібрував телефон. Цього разу це було повідомлення від Аннет, яка ще залишалася в кабінеті: “Не вір його словам, вір його крові. Але пам’ятай — крові можна наказати»”...
