Раді Вас бачити!

2004 рік. Центральна частина країни.

Я сидів в машині, що мчала по безкрайнім українським дорогам. Вітрила автівки розривали повітря, а я просто дивився через вікно, відчуваючи, як зміни навколо змінюють і мене. Все, що колись було знайомим, здавалося тепер далеким і чужим, а присмак минулого залишався в повітрі, невидимий, але всеосяжний.

Машина мчала по нових дорогах, прямими, асфальтованими трасами, що виглядали, наче вирвані з іншої епохи. Всі ці гладенькі поверхні, відсутність ям, м’яке покриття — раніше дороги були іншими, дикими, переповненими ямами та тріщинами. Тепер вони стали частиною того світу, що був мені зовсім чужий.

Водій був незнайомий — підхопив мене на Полтавській трасі, повз чавунні лінії, що перетинали землю. Я не питав його імені, не прагнув дізнатися більше про того, хто мчав мене крізь цей штучно збудований світ, де час і реальність зливаються в одну нескінченну карусель.

Місяць тому я вийшов на слід Преслічної, але тоді ще не розумів, куди він веде. Тільки тепер, крок за кроком, я почав розуміти всю картину. Довелося знайомитись з людьми, вести розмови, робити вигляд, що я такий самий, як і вони. Я мав виглядати безтурботно, зливаючись з натовпом, ніби не відрізняюсь від них. Проте страх, який я мимоволі викликав, я намагався використовував на свою користь.

Спілкуючись з тими, кого зустрічав на своєму шляху, я зміг вивідати інформацію, яка привела мене до цього сліду. Слід, що вів до столиці. Вона була там. Метушня, що панувала в місті, не додавала мені спокою. І тим паче зараз, коли туди приїздять з усіх куточків країни, на майдан.

Вона спробує загубитись серед натовпу. Я був впевнений, що вона відчула мою присутність, що я близько, і тому вибрала саме цей шлях.

Чи була це спроба позлити мене? Чи, можливо, її захоплювала і збуджувала ця погоня? Я не міг сказати. За останні кілька років я вперше був так близько. Ближче, ніж будь-коли. І все ж, чим ближче я був, тим більше відчував, що не володію ситуацією. Часом навіть здавалося, що все, чого я досяг, — це всього лише гра на її умовах. Але я не міг зупинитись. Моя мета була ясна, і я повинен був йти до кінця.

Дорога зливалась з пейзажем. Автомобілі, які мчали повз нас, були так змінені, майже незнайомі. Раніше, вони були важкими, металевими чудовиськами, що витягали з себе всю силу, щоб пробити кожну перешкоду. Тепер же ці нові машини виглядали такими легкими і швидкими, з далекими від того вигляду, який був у моєму світі. Технології змінювались швидше, ніж я встигав зрозуміти, як їх використовувати. Аж ніяк не міг звикнути до цих плавних ліній, кришталевих фар і електронних систем.

За кілька днів після…

Вона наче розтанула в повітрі. Навколо мене здіймалося багатоголосе гудіння. Тисячі очей, яскравих, збуджених, дивилися кудись поверх моєї голови, наче я був лише каменем під їхніми ногами. Їхні голоси зливалися в незрозумілий мені рев, схожий на завивання зграї, але позбавлений чіткої ієрархії, дикий і непередбачуваний. Вони здіймали вгору стиснуті кулаки, їхні обличчя палали рішучістю, а в повітрі відчувалася наелектризована напруга, подібна до грози перед бурею.

Я відчував себе чужинцем, вирваним зі звичного лісового царства й кинутим у цей мурашник двоногих. Мої пазурі мимоволі випускалися, чіпляючись за тверду бруківку, шукаючи опори в цьому невпевненому світі. Моє вовче серце шалено билося, не розуміючи цієї дивної агресії, що не була спрямована на здобич чи захист території.

Їхні барвисті ганчірки майоріли, як крила екзотичних птахів, їхні вигуки були схожі на бойові кличі, але незрозумілі. Я бачив сльози на їхніх обличчях, але в них не було відчаю жертви, лише вперта надія. Вони були схожі на зграю, яка об'єдналася не заради полювання, а заради чогось більшого, незбагненного для моєї звіриної сутності.

Десь у цьому натовпі зникла вона – моя здобич, моя одержимість, моя Преслічна Юстина. Вона заманила мене сюди і знову вислизнула з моїх рук. Її слід загубився серед цього бунтівного духу, серед цієї людської незрозумілої мені єдності. І я, дикий звір, опинився в самому серці їхньої революції, відчуваючи лише розгубленість і чужість. Майдан гудів, жив своїм незрозумілим мені життям, а я стояв посеред нього, вовкун, загублений у вирі людських пристрастей.

Навіщо вона хотіла, щоб я тут опинився, щоб що побачив? Вона змушує мене зливатись з цим світом, але я так його і не зрозумів. Від цього моя жага знайти її, тільки посилюється. І я знову віднайду її слід серед сотні тисяч інших, і коли знайду, ми разом спочинемо.

Я знайду її, скільки б ще років я не витратив на її пошуки…

КІНЕЦЬ 1 КНИГИ.

Книга 2 «Вовкун. Іржа та ікла» завершає історію.