Раді Вас бачити!

— Раз два три чотири п’ять, час ховатись, я іду шукать, хто не сміється — той пропав! — голосний регіт, хрипкий і зловісний, розлетівся по темних кутках будинку, прокреслюючи в повітрі чергову межу між життям і смертю.

— Хто ти? Чи що ти таке? — запитав я, озираючись навколо, шукаючи хоч натяк на присутність. Переді мною була порожнеча, а відчуття, наче мене оточують сотні невидимих очей.

— Раз два три чотири п’ять, час ховатись, я іду шукать... — повторила вона. Її голос був вже не граючим, а змінений, спотворений, зловісний, прокручений через звуки темної ночі, як промінь смертельної загрози. В кожному слові чулась неймовірна напруга, майже фізична. — Хто не заховався, той згниє, у царстві мертвих місце є...

Й вітер заревів довкола, завиваючи дико, мов гірський відлюдник, що вдерся у тепло затишної оселі, несучи з собою лише холод і жах.

— Біжи, тікай… я так це обожнюю, — прорипів хрипкий, потрісканий голос просто над моїм вухом, важкий, як запах гнилі, що липне до шкіри. Але я не зрушив. Не відступив навіть на крок.Бо знав: Сава намагався втекти. І де він тепер? Знайшли його тіло, перекручене поперек одвірку, наче хтось хотів показати — тікають лише дурні.Викликати звіра, перевтілюватись — немає сенсу, я або не встигну... і вона роздере мене ще до першого хрускоту. Або це лише спровокує її сильніше, пришвидшить гру.

Запах гнилих яблук знову різанув нюх, солодкий до нудоти, зболений, липкий. Вона була поруч. Прямо переді мною, хоч і залишалась невидимою — мов спокуса, яку неможливо спіймати, але надто легко піддатись.

— Хто тебе створив? — запитав я, приглушивши голос, давлячи страх у грудях і стишуючи в собі того звіра, що гарчав, вимагаючи дій.

— А хто тебе створив? — її голос у відповідь був іржавим, скреготливим, наче когось тягли по битому склу. — Мене, як і всіх.

Її дихання колихнуло повітря. Ледь-ледь. Та я відчув — вона ближче, ніж я уявляв. Майже торкається.

— Не породив. Хтось тебе витяг із землі. Оживив. Ти ж знаєш, хто це? — Я не питав, я тиснув. Упертий, прямий, як при допиті. — Ти місцева? В селищі є некромант? Чи, може, ти сама ним була? Чому вбиваєш?

Я мав здогадатись раніше. Лише істота, просякнута смертю, могла заповнити нею увесь простір. Кожен скрип у хаті, кожен подих землі під ногами — і це була вона. Породження некромантом, темним жерцем.

— Так багато безглуздих питань, — відказала, вдаючи байдужість, але в її голосі було щось... збуджене.

— Хіба це важко — сказати мені правду? Все одно ж здохну. То кому я встигну розповісти? — відповів я, з викликом. Повітря тремтіло. Я вдихав його глибоко, повільно, мов хижак, що чує здобич і не поспішає.

Повітря наче надтріснуло. Затріщало на згинах, заіскрилось, і — змовкло. Мов затамувало подих.

— Так, ти здохнеш. Ви всі здохнете. І кожен відповість переді мною. Але якщо вже тобі так кортить знати — слухай. Можливо я маю якісь відповіді, — голос прорізав тишу, з’явившись так близько, що мені здалось — шепіт торкнувся моєї потилиці.

— Я тебе зацікавив?! Я буду хорошим слухачем, — заохочував її.

Різкий вдих, наче навмисний, бо інакше ж навіщо примарі дихати?

— Моя баба була відьмою. Не якоюсь шептухою чи бабцею з травами — ні, її сила тягнулась від коріння, старішого за саму землю. Вона тримала ту книгу, велику, потемнілу, вже розсипану, як її кістки. А я, дурне дівчисько, хотіла погратись... простягнула до неї руку — і тоді вона вдарила мене так болячу, що я ще довго не могла тими пальцями тримати ложку. Пекло мені плакало в кістках тиждень.

Її голос став раптом м’якшим, ледь не дитячим, зі щемом, у якому ховалось щось болюче й викривлене.

— Я… дивна, звіре. Ще мить тому не пам’ятала цього. А зараз… ось, знову забула. Про що ми говорили?.. Ах, так. Я хочу… хочу відчути тебе — твоє тепло, твоє життя. Всмоктати його в себе, мов голодна й найжадібніша в світі. Хочу згадати, як воно — бути живою.

Ось воно. Її тріщина. Вразливе місце, розлом крізь який сочиться суть. Я зробив крок вперед, навмання — обережно, але впевнено.

— То пий мене. Давай. Я стою тут, пульсуючий, живий. Може, тоді й згадаєш, як це — коли тіло гаряче, коли шкіра палає від бажання. Коли ти тягнешся до когось не через смерть, а через пристрасть, яка випалює зсередини. Ти ж пам’ятаєш? Як воно було — відчути дотик і не стримати стогін?

Я говорив тихо, але кожне слово, як крок лезом по льоду, ламало тишу навколо. Повітря тремтіло. Вібрації змінювались — з кожною фразою, з кожним сказаним мною словом.

І тоді вона змовкла, її суть мовчала.