Раді Вас бачити!

— Досить. Тобі має прийти кінець! — закричав Федір, зриваючись на вереск.

— Я перевірю, хто це був, — кинув Микола, й миттю зірвався з місця, наче тільки й чекав нагоди втекти. Його постать розчинилась між тінями, лишивши по собі лише запах страху.

— Раз, два, три, чотири, п’ять... Я йду шукать, — прохрипів я, скриплячи зубами, але не приховуючи зловісної усмішки. — Хто не сховався — я не винен...

Я знав, що може статись і сам міг постраждати провокуючи Преслічну.

Десь позаду, в темному нутрі будинку, щось затріщало. Старі дошки застогнали, дах поскрипів, і розірвало тишу відлуння — жіночий крик, зболений, відчайдушний, наче поклик з того світу. Мабуть, це так і було.

— Що ти... що ти таке верзеш?! — Федір сіпнувся. Його очі металися, не в змозі втриматися на мені. Він не розумів, або не хотів.

— Заклинання, друже, — хрипко засміявся я. — Це те, що вони казали, коли змусили відчути її найгірший страх в житті!? Вони ж спочатку влаштували полювання, перш ніж награтись з нею!

Його затрясло. Я побачив це. Він знав, що я кажу правду.

І тоді — удар.

Федір вхопився за рукоять і з силою ввігнав ніж глибше під мої ребра. Лезо пішло всередину, ніби смерть входила до мене, залишаючи за собою крижаний слід. Світ захитався.

Можливо, це й були останні миті свідомості… Але я не впав.

— Раз, два, три, чотири, п’ять… — гарикнув я, голосом, що вже був не зовсім людський. — Час ховатись! Я йду шукать! Хто не заховався — той згниє… У царстві мертвих місце є!

Простір затріщав, наче його розірвала невидима електрична хвиля. Напруга засичала в повітрі, просочуючи кожну шпарину, кожен подих. Я відчув, як усе навколо вмить стало крижаним, не просто холодним — а наче мертвим, без дихання. Тремтливе повітря обійняло моє тіло.

З темряви, без попередження, простягнулися руки. Примарні, та водночас відчутно тілесні, мов створені з плоті, вирваної з іншого виміру. Вони з'явились з обох боків від мене, але оминули мене простягались далі поки не схопили Федіра за горло. Раптово. Рішуче. Без вагань.

Його очі налилися жахом. Тим первісним, незаплямованим, як у звіра перед останнім ударом. Бо вона — вона була сама лють. І я сам відчув це. Той страх неможливо було ігнорувати. Він проник у легені, в серце, в саме нутро. Це був не просто жах — це була справедлива ненависть, випалена з болю, помноженого на смерть.

Одна з її рук, тіньова, але сильна, торкнулася грудей Федіра — і почала проходити крізь нього, немов розчиняючи тканину світу. Його тіло сіпнулось, зігнулося в дугу. Він завив — не по-людськи, не по-звірячому, а як щось між. І почав шалено борсатись, втрачаючи орієнтир, хапаючи повітря, наче втопленик.

Він відпустив руків’я, що весь цей час тримав та звалився назад — вже не вовк, не хижак. Проста тінь свого колишнього «я». Розпластався на сирій землі, важко дихаючи, й рачки почав відповзати назад, жалюгідний і спустошений. Вона не добила його. Не через милосердя. Через презирство.

А тоді — я не встиг зреагувати.

Вона схопила мене ззаду, її руки обхопили мене з силою, яка не належала живому створінню. Все розпливалось перед очима — простір ламався, лінії речей плавились. За мить вона затягла мене в дім, мов зірвавши з місця уламок світу. Я не пам’ятаю як переступили поріг — просто раптом я був всередині, тіло рухалось саме, інерційно, її думкою.

Я повалився на підлогу, обм’яклим тілом, важким і кволим. Вона перестала мене утримати. Десь збоку зі свистом полетів ніж — вона його викинула. І лише тоді я усвідомив, що він вже не в мені. Вона витягла його з мого тіла. Я не встиг зойкнути. Біль був такий пекельний, що розірвав думки на клапті.

А потім — різкий холод. Він скував мене. Увесь. І зосередився в єдиній точці — в місці, де лишився порожній простір після клинка. Біль відступив. І я не був певен, чи це зцілення… чи крижана смерть почала торкатись серця.

Біль почала відступати, мов тінь, що втрачає джерело світла. Повільно, але вперто. Мій зір знову почав збирати світ у цілісну картину — каламутну, ще хитку, проте вже без отруйного туману. Але водночас відчув, як свідомість починає зраджувати.

Вона була наді мною.

Ніби жива. Ніби справжня. Майже.

Я тремтячою рукою потягнувся до її обличчя, долаючи слабкість, що точила моє тіло. Хотів торкнутися її — доторкнутися до істини, до джерела цієї загадкової сили. Та пальці просто пройшли крізь неї, мов крізь туман чи спогад. Вона похитала головою, і її лице... тріснуло. Не буквально — а ніби вібрацією, далеким відлунням жалю. Болю, якого вона не мала права відчувати, але відчувала.

Але разом із тим щось змінювалось. Рана... повільно, ледве помітно, затягувалась. Не одразу, але впевнено. Біль зникав, як вода, що витікає з розбитого глечика. Вона забрала його. Якось, чимось, навіть не доторкнувшись — вона вгамувала біль.

Хіба мертві здатні на це?

Хіба примари можуть співчувати?

Хіба в потойбіччі є місце для милості?