Раді Вас бачити!

1996 рік. Україна. Десь на південному заходу. Наші події.

— Ти порушив вовчі закони й накликав на нас біду. Люди прийдуть сюди з пістолетами та з собаками. Ми опинимось під загрозою викриття, — мовив гучно Федір. Але говорив не мені — говорив для інших. Щоб слухали, прислухались і корились йому, водимі страхом. — Ми жили мирно, поки ти не прийшов.

Я слухав голос, та вслухувався в биття кожного присутнього вовкуна.

— Мирно? — Я ковзнув поглядом по зібраних вовкунах. Тут були не всі — жінки й молодші вовкуни ховались десь далі, за будинком Федіра. Невже так мене боялись? Чи вже вирішили мою долю? — Тобто зґвалтувати, випатрати, а потім лишити жити з цим — невинну дівчину — це, по-твоєму, мир?

Мій голос був холодним, майже жорстким. Для мене все вже було вирішено. І байдуже, що зараз станеться.

— Що ти можеш знати про наше життя? — гаркнув Федір, очі його миготіли — помітно лише мені. — Тебе не було роками. Половини з тих, що тут присутні, ти не знаєш. А тепер ти — знову тут, і вже готовий вірити людям. Захищати їх, а не свій рід, якому належиш.

— Ти так це бачиш? — промовив я хрипло, майже з погрозою. — Ділиш на людей і вовкунів. А я бачу інакше: лише кривдників — і жертв.

— Ми вже провели зібрання. Ти будеш покараний — згідно з усіма законами общини. Не лише за злочини, що можуть викрити нашу природу. А за все, що ти порушив упродовж свого життя. Ми — ті, хто нарешті виконає цю місію. Бо тепер ти — пряма загроза для нашого роду, — виголошував Федір гучно, з тим тоном, наче був королем, що надихає воїнів на подвиг. Хоча сам збирався стояти осторонь, ховаючись за їхніми спинами.

— Отже, судили мене без мене? — скривився я з презирством. — Ти вирішив прикрити власні гріхи моєю стратою?

— Ти безконтрольний, загроза для нас всіх! — випалив він, намагаючись надати словам ваги.

І вовкуни довкола закивали. Їхні руки зціпилися в кулаки, погляди загострились — вони були готові кинутись. Він дійсно добре їх підготував. Але в чомусь він мав рацію, я був загрозою для будь-кого.

Тепер я вже посміхався. Не з радості — від абсурду. Від тієї фальшивої впевненості, якою він намагався заражати інших, мов хворобою. Запах адреналіну, не мій власний, їх, захлеснув мене.

Можливо, він мав рацію — я давно заслуговував на покарання. За всі свої діяння. Але ось де парадокс: мене точно не буде карати той, хто сам загруз у гріхах по самі вуха. Я хоча б не торгуюся з власною совістю. Давно змирився з тим, ким я був.

Я роками захищав їх, не виходячи з лісу. Тримаючись подалі від них та людей. Але вони ж самі покликали мене на допомогу, щоб насправді нацькувати на духа, на Преслічну, і знищити її. Щоб я приховав їхній злочин. Але тепер я знищу тих, хто є справжнім джерелом зла.

Я впевнився: серед вовкунів, що прийшли вершити наді мною суд, не було молодняка. Не було тих, за ким я явився. Отже, шлях доведеться встелити тілами тих, хто вирішив стати мені на заваді, дістатись до них.

Вони волали про давні закони, про справедливість. А самі вже давно перетворились на карикатуру нашого древнього роду. Ми — дикі, й у цій дикості є правда. Ми — з природою на «ти», ми живемо з нею, а не проти неї. Та їхня дикість була іншою. Вона — від людей. Від того, щоб іти наперекір власним переконанням, маніпулювати, брехати собі й іншим. І тепер, дивлячись на тих, хто стояв переді мною, я більше не бачив у них нічого спільного зі мною.

Це лише полегшувало задачу.

Частина з них уже почала перевтілення. Інші — оточували мене, стискаючи в руках підготовлене знаряддя: мотузки, сокири, пилки. Вони діяли, як одна злагоджена зграя. Справжня симфонія. Хижа й цільна. Це навіть трохи підбадьорювало, може не все втрачено для них.

Я не ворухнувся. Та саме моя крижана рішучість зробила перший крок.

Моя шкіра напнулася, тріскаючись, ніби стара кора на дереві, крізь яку пробивається щось нове й жахливе. Кістки всередині протестували гучним хрускотом, вигинаючись під немислимими кутами. Пальці, ще мить тому слухняні, витягнулися, потовщали, вкриваючись жорсткою щетиною, а нігті набули вигляду чорних, загнутих лез.

Грудна клітка роздулася, мов котел, готовий вибухнути, ребра виступили гострими, нерівними пагорбами під шкірою, що ледь стримувала їх натиск. З пащі вирвалося не стримане людською гортанню гарчання, глибоке й звіряче, сповнене первісної люті. Обличчя витягнулося, ніс запав, виступаючи вперед вологим, чорним п’ятачком. Але очі… очі! Вони палали нелюдським вогнем, вертикальні зіниці хижо звузилися, відбиваючи в собі лише голод і темряву.

Моє тіло збільшилось у кілька разів. М’язи наростали хвиля за хвилею, аж поки я сам не зміг усвідомити, наскільки перевершив себе цього разу. Перетворення відбувалося глибоко, зсередини, потужно, немов щось прадавнє проривалося крізь мою плоть. Я стояв на двох ногах, але з горлянки виривалось щось гримуче з утробним риком.

Жахлива суміш людського й звіриної сили зробила мене втіленням кошмару, застиглим на межі між двома світами. Я бачив, як таке саме усвідомлення відобразилось в їх поглядах. Вони побачили справжнього звіра. Справжнє чудовисько.

Я й сам так подумав: невже це тепер я?

Вони боялись. Страх пульсував у повітрі, гнався від їхніх тіл хвилею, але ніхто не відступив. Федір щось кричав — мовляв, або вони знищать мене, або я їх. І це було правдою. Але якби вони просто відступили… Дали мені те, за чим я прийшов… я б не торкнувся їх. Не взяв би більше, ніж треба.

Та вони були впевнені — свято впевнені — що ця битва визначає все. Що відступити — означає загинути. Тому страх не стримував їх. Навпаки — він штовхав уперед, змушував нападати першими.

І вони напали.