Раді Вас бачити!

Мої руки застигли над її головою, зависли між рухом, що мав бути втіхою, і бажанням, від якого мороз ішов шкірою.

Я знав, що вони — різні. Два світи. Два тіла. Одна — згасла, друга — ще тріпоче життям. Але між ними був якийсь зв'язок, і мій внутрішній звір це відчував. Це було не тільки щось кровне. Це було… як дві душі, що дихають в один такт.

Я сам ледь не кинувся на неї, як на рівну самку, вовкунку. Все в мені смикнулося вперед — інстинкт, кров, щось звіряче, вросле ще з темних ночей без розуму й сорому. Але тоді я однією рукою схопив іншу і з усієї сили увігнав пазурі в долоню, роздираючи собі шкіру. Гаряча кров бризнула між пальцями — тупий біль нагадував, хто я, навіщо я, і що та, що зараз вчепилася в мене всім тілом — не моя пара, не моя доля. І я мав би її відштовхнути. Але не зробив цього.

Вона затихла, перестала схлипувати. Її руки, ще хвилину тому слабкі, затремтілі, тепер обіймали з силою. Не крикливою, не грубою — це була сила з відтінком волі. Гнучкі пальці ковзнули по моїй спині, нишпорили по тілу, обпікаючи шкіру. Вони дістались до ременя, пройшли під нього, затислися між тканиною і тілом — наче досліджували спільні межі.

Я почув, як моє дихання спіткнулося, грудна клітка стиснулась. У голові промайнули образи: небо, повне чорних круків, що вивертають крила, мов очі у мертвого; стара ікона в кутку кухні; скорбно похилена голова Андратія над столом; туга в очах матері; і Юстина — марення, в якому забагато життя.

— Не можна, — вирвалося з мене хрипко, але губ вона не чула. Вона обвила мене ще тісніше, і раптом я зрозумів: це не пристрасть. Це щось інше. Це виклик. Це бунт. Це молитва, звернена не до неба, а до найтемнішої частини мене.

Я відштовхнув її від себе, різко, як спокусу, що вгніздилась у вені. Але замість розірвати зв’язок — я схопив її за горло. Пальці зімкнулись на її шиї, як обруч, що замикає долю. Смикнув її, і тримав — довше, ніж мав би. Мої великі пальці вперлися в її щелепу, тверду й вперту, як її мовчання.

Світла в кімнаті не було, але я чітко розрізняв її обриси, а вона відчувала мій настрій крізь міцно стиснуті пальці на її шиї. Не протестувала, не виривалась, чогось чекала…

З цього ракурсу її обличчя було мов тінь — тінь тієї, яку я вже не мав бачити. Та сама лінія брів. Та сама напруга в губах. Ніби не Юстина дивилась на мене того вечора зі сну, а ця — із плоті, крові й дикого тепла. Два тіла. Одне — ще тепле, дихає, обпікає. Інше — лиш спогад про холодну шкіру і запах воску.

Дві жінки. Але ніби одна душа, роздвоєна в часі. Одна — як дзеркало, розбите і знову зібране, але зі сколами, що ріжуть очі.

І я вагався. Щелепа в мені стискалась, як у звіра перед стрибком. Я вже ступив у прірву — вчорашня ніч була тим першим кроком, після якого земля перестає бути твердою. Якщо зроблю ще один — шляху назад не буде. Я відчував це нутром. Кістками. Тією глухою тишею, яка народжується перед бурею.

Вона була тендітна — тонка, мов пташка, з шиєю, яку легко зламати одним рухом. Я не міг порушити цю крихкість, не міг подарувати біль її тілу. Але в мені гарчав інший голос — темний, глибокий, який хотів та благав.

Але я не послабив хватку. Не одразу. Її обличчя було сухим, сльози висохли на вітру наших подихів. Вона дихала важко, але не боролась. Її очі — ні, не благання. Вони були мовчазними, але не пасивними. Вона дивилася — глибоко, пронизливо. Так само як учора дивилась її сестра. Сестра, якої не мало б бути серед живих.

Моє серце калатало, як у звіра, загнаного в пастку власних бажань.

Її рука, тремтлива й обережна, простяглася до мене й легким, майже невагомим рухом ковзнула по моєму животу донизу, натискаючи сильніше. І я, мов старий паротяг, що вперше за роки прокинувся в диму та гарячому металі, хрипко втягнув повітря.

Різко розвернув її, втиснув у себе, відчуваючи, як її спина торкається моїх грудей, як шкіра говорить — тремтінням, напругою, мовчазним спротивом. Ікла самі прорізались, як у звіра, що вже не стримується ні пристойністю, ні логікою. Я нахилився до її шиї й повільно пройшовся там, у найніжнішому місці, де пульс б’ється, де життя саме проситься на спробу. Дряпнув шкіру — не глибоко, але так, щоб вона відчула: я не граюся. З мого горла зірвався хрипкий рик — низький, задушений, тваринний.

— Що ти робиш? — її голос захлинувся, вона схопила мою руку обома своїми, намагаючись відтягнути від горла.

І от тоді я нарешті відчув в ній не цікавість. Не гру. А страх. Справжній. Такий, що проникає в легені, як лід.

Інша моя рука стискала її живіт, але пальці, ніби чужі й непідвладні, безладно ковзали по її тілу, немовби не були частиною мене.

— Невже тебе батьки не вчили манерам, маленька? — прошепотів я, притискаючись вустами до її вуха. — Ти все ще хочеш те, за чим прийшла?

Без попереджень я пустив зуби та зімкнув на її горлі. Не до болю. Але міг би.

Вона скрикнула, коротко, як риба, яку викинули на берег. Я затиснув їй рота долонею — не жорстоко, але наполегливо. Так щоб вона запам’ятала. Не просто звук. Відчуття. Той момент, коли дотик уже не ніжність, а попередження. Нехай її інстинкти прокинуться, навчаться розрізняти приховану загрозу, вираховувати її, мов звір, що чує наближення пастки.

Щоб знала — тут не гра. І не фантазія.

Тут — я.