Раді Вас бачити!

Смерть дихала в спину, підганяючи кожен мій рух, роблячи його швидшим і відчайдушнішим, ніж будь-коли раніше.

Мій надчутливий слух і нюх буквально занурилися в сморід гнилої плоті некроманта, і тоді я відчув ледь помітний, майже завмерлий ритм – його серцебиття. Здавалося, він теж знайшов цю слизьку межу між життям і смертю, як і я – між звіром і людиною. Можливо, це була божевільна ідея, але я замислив дещо нечуване та ризикуюче. Гаркнув до Сірого нелюдським голосом, наказуючи розчистити мені шлях. Я мусив дістатися до темного жерця.

Сірий кивнув мордою, його очі палали рішучістю, і він кинувся вперед, прокладаючи кривавий коридор крізь ожилих мерців. Але його біг зупинився, коли на його шляху постав… його брат. Той, чия людська подоба ще не зникла остаточно, хоча одна його нога вже ступила за межу життя. Кровні узи скували Сірого невидимими ланцюгами, змушуючи схилити голову до землі. Він не міг завдати йому шкоди. Не міг нищити власну кров.

Я міг зупинитися, міг повернутися, але знав – тоді загинуть усі. Мій звіриний ривок був стрімким і нещадним. Я летів над кістками, розкиданими навколо могильних плит, шматуючи повітря, скорочуючи відстань до некроманта, який продовжував плести свої темні чари.

Я стиснув зуби до скрипу, терплячи нестерпну агонію, яку завдавав мені темний жрець своїм чаклунством. Але навіть крізь цей біль моє тіло ще підкорялося моїй волі.

Некромант відчув моє наближення і обрушив на мене нову хвилю мертвої енергії. Холодний, смертоносний потік вдарив у груди, намагаючись зламати мою рішучість, заморозити моє серце. Але я не зупинився. Лють гнала мене вперед, крізь цю стіну темної магії. І я до нього дістався.

Моя кігтиста рука пронизала дряхлу спину некроманта, і мої довгі, гострі пальці зімкнулися на його серці.

Він засміявся – хрипко, без тіні страху. Його тіло ніби говорило: "Ну ж бо, роби те, заради чого прийшов". Але я не збирався виривати чи шматувати його серце. Я пам’ятав, смерть і живить його чари.

Міцно стиснув серце, відчуваючи, як під моїми пальцями воно починає здригатися. Я стискав і розминав його, намагаючись розбудити темну кров, що ще текла в його жилах, змусити її битися, жваво текти по жилах. Я хотів повернути його до життя, зробити непридатним для влади смерті. Я хотів, щоб його серце закалатало, як у звичайної людини. А потім, коли він ослабне, коли його темна сила вичерпається, я вб'ю його, як звичайного смертного.

І тіло жерця ставало теплішим, оживало. Я не помилився. Смерть живила його, а життя робило слабким.

Так і сталось — некромант був знищений. Та земля ще пам’ятала його темні діла, мов шрами на тілі світу. Сліди його сили ще диміли в ґрунті, а створіння, підняті його волею, розсипалися на порох, щойно згасла його присутність.

Сірого я знайшов на світанку — серед кісток, земного пороху та уламків колишнього жаху. Він не дихав. Лежав спокійно, наче той, хто прийняв смерть свідомо. А от його брат — на диво — вижив. Блукав серед попелу, наче шукав себе. Мабуть, Сірий не дозволив йому завершити перетворення, не дав поживитись плоттю. Ціною власного життя зупинив. Сам згинув, а брата врятував.

До кінця своїх днів молодий вовкун Лев носитиме в серці біль цієї жертви. Цей біль стане його постійним супутником, нагадуючи про ціну, яку він заплатив.

Темні шрами-узори, що тяглися його тілом, вкарбувалися в плоть, мов прокляття. І не дадуть забути — про смерть, про спасіння, про ціну, якою було куплено його життя.

Як я і передчував, перед настанням зими я покинув південь. Та той вовкун не захотів повертатись до своїх. Він залишився серед степу, дикий і мовчазний. Ганна прийняла його — як колись прийняла й мене.

А я рушив назад — до своїх лісів, до гір. Нарешті втамувавши свою киплячу кров.