Раді Вас бачити!

Коли здавалося, що з усім покінчено — і зі мною теж — щось глухо й важко впало біля нас. Камінь, обгорнутий темною тканиною. Від неї тягнуло чимось знайомим. Я вдихнув — і враз зрозумів.Кров. Її було багато. І вона ще парувала.Я придивився — тканина просочена по вінця. Та кров була свіжою.

Андратій спершу не звернув уваги. Його розпалена лють і далі кипіла, він ще тримав мене у своєму прицілі. Але щось у тій речі змусило його спинитись. Може, запах. А може, він ще не загубився до кінця. Його натиск на наші тіла ослаб. Мої м’язи трохи розслабились, і тоді я відчув її. Усім тілом. Як рану, що відкрилась просто під ребрами.

Я миттю впізнав, кому належала кров. Та ледь не заревів. І заревів би, якби міг. Але горло стискало зсередини. Лише дихання рвалося, уривчасте, мов ножем порізане.

Андратій кинувся до того каменя. Різко, з розпачем, здираючи тканину. Пальці вп’ялися в обгортку. І в ту ж мить він усе зрозумів. Хто, як не він тепер здатен відчувати подих смерті і його аромати. Кров належала Ярині. Його дочці, яка ще дихала, яка ще була живою.

Ще один запах донісся — різкий, важкий, знайомий. До нас наближався вовкун. Йшов упевнено, без страху. Видно, боятися вже не було чого.Отже, вони не втекли. Я здогадувався, що так і буде. Але навіть у найпохмуріших здогадах не міг уявити, на що вони наважаться. Невже вони викрали Ярину?!

Поки вітер розвіював аконітову завісу, вони пішли по те єдине, що могло зупинити некроманта. По його другу доньку.

Я не знав, кого із нас це зламає більше — його чи мене. Мене ж точило лише одне: наскільки глибоко завдали їй рани. І скільки болю встигли влити в те невинне — у всіх сенсах — життя. Можливо Ярина була єдиною невинною серед усіх нас і точно не заслуговувала тут бути.

Андратій завмер. Ніби й дихати перестав. Ми обидва завмерли, вловлені миттю, у якій час згортається в коло.Вовкун повільно, крок за кроком, наближався до нас. Не поспішав — і це була не обережність, а умисел. Він нюхав не лише повітря — він вивчав атмосферу, нюанси, сигнали. Давав собі час зрозуміти, в якому саме пеклі ми всі зараз опинились. І давав його нам — аби ми усвідомили ціну будь-якого необачного кроку.

Усі ми стояли над прірвою. Хитались на межі. Один рух — і все злетить у безодню.

— Вона помре, якщо хоч один вовкун ще постраждає, — глухо мовив той, зупинившись у десятці кроків. Кивнув на мене. — Крім цього, звісно.Його голос був спокійним, рівним, але в ньому чувалася загроза, загорнута в крижану рішучість.— Вона помре, якщо ти бодай пальцем поворухнеш без мого відома. Їй розірвуть горло ще до того, як ти встигнеш ступити перший крок.

Я впізнав його. Молодший за мене, не набагато. Ніколи не виділявся — ані силою, ані амбіціями. Посередній, але не дурень. І зараз, схоже, саме він став тим, хто взяв на себе обов’язки Федіра. А значить, діятиме не з гарячки, а з розрахунку. Хитро. Безжально. Щоб урятувати те, що ще лишилось від зграї.

— Слухай уважно, — він зробив півкроку вперед, і в очах його блиснув сталевий холод. — Ти відпустиш моїх. Усі залишаться живі. Лише тоді, і тільки тоді, твоя дочка матиме шанс.

Він говорив, як справжній вожак. Не як Федір, що з останніх сил чіплявся за свої ідеї, — цей вовкун уже не мріяв про майбутнє, він просто зберігав залишки свого племені. Молодша кров, але, здається, мудріша. Хто б міг подумати? Мимоволі починаєш поважати.

— Думаєш, я довірюсь твоєму поріддю? — з огидою прошипів Андратій. — Як я маю бути впевнений, що ви не вб’єте її, щойно я звільню твоїх вовчат?

— Ми не збираємось ризикувати тими, хто ще живий, — відказав той твердо. — Ми виконаємо угоду. Чесно. А от чи дотримаєшся слова ти, некроманте, — це вже інше питання.

Некромант мовчав. Чи то обмірковував сказане, чи вже шукав нову лінію атаки — важко було збагнути. Повітря раптом прорізав хрусткий тріск, наче сам простір рвонуло — і з нього вирвалася Преслічна.

Її виття розірвало тишу, мов крик приреченої душі. Але за мить замовкла — блискавично опинившись біля нового ватажка вовкунів. Її рух був нелюдськи швидкий, тінь, що забула про обмеження світу тілесного.

— Що це в біса таке?! — зрикошетив його голос, і він різко відступив, немов від вогню.

— Не чіпай його! — рикнув Андратій, не роздумуючи.

Преслічна, мовби забула, як говорити. Її обличчя — примарне, перекошене — було промовистішим за будь-які слова. На ньому застигла та сама біль, що з часом перетворюється не на плач, а на криваве, потворне відображення самої смерті.

Вона закружляла навколо вовкуна, немов вовчиця — повільно, прицільно, наче вивчаючи його. Примара... але така жива в рухах. Вона нахилялася до нього, робила вигляд, що вдихає його запах. Невже могла?

— Сестра! — завила вона раптом. Голосно. Жорстко. І з таким болем, що все застигло.

Навіть вовкуни, які досі були в заціпенінні, скуті темною павутиною Андратія, здригнулись. Я бачив, як один з них, молодий вовкун, тремтливо вловив повітря, ніби його тіло вперше згадало, що таке страх.

А я… я не міг відірвати очей від Преслічної. Щось у мені стискалось, коли я дивився на неї. Я бачив не тільки демонічну сутність — бачив, яким пеклом стало її існування.

Вона була сильною. До абсурду, до безумства. Але водночас я бачив її глибоку втому. Бачив, як сам її дух, здається, благав про кінець.

І я — сам не знаю, чому — щиро бажав їй цього кінця. Не як ворогу. Як тій, що вже пережила все. Я бажав їй забуття, тиші, якої прагнув і сам усе своє життя.