Раді Вас бачити!

1996 рік. Україна. Десь на південному заходу. Наші події.

Спинився перед дверима, що вели до кухні й штовхнув їх уперед, коли почув запрошення.

— Йоне, заходь! — гучно вигукнув хазяїн із кухні. Сидів, як завжди, на чолі столу, мовби той стілець уже став частиною його самого.

Піч вже потріскувала затишним вогником, та каструля скреготіла криками, які здіймалися бульканням та шипінням.

— Доброго ранку, Андратіє, — привітався я, заходячи.

— Вітаю, вітаю! Тамара казала, що тобі не спиться, — підморгнув він, у голосі — весела нотка, але в очах щось пильне, мовби здогадувався більше, ніж говорив. Хоч навряд чи знав про мої нічні пригоди.

— Так, думки не давали покою. То й встав рано, не хотів вас турбувати.

— Та нічого, — відмахнувся він. — Ми всі тут пташки ранні. Он Ярина вже до школи поскакала. Останні місяці лишились — і скоро пташеня покине гніздо. А мені вже сумно…

Його дружина тихо поставила перед ним тарілку, м’яко поклавши руку на плече. У жесті її — тепло і звичка.

— Не віриться, що вже така доросла… — мовила вона майже шепотом. Та сум у її голосі був інший — не той, що рве душу, а спокійний, світлий, з домішкою надії.

Я приєднався до господаря, сів напроти.

Далі між тишею та цокотом ложок плинув сніданок. У кожному звуці — буденність, що прикривала невимовне. Та коли Тамара вийшла надвір, несучи миску курям, Андратій одразу трохи змінився — ніби плечі стали легші, ніби чекав її відходу, щоб розв'язати мову.

— Ти, певно, вже чув… Тут на селі язики довгі — все знають, і ще трошки додають, — промовив він, низько, не дивлячись на мене, поки розмішував недопитий чай.

Я глянув на нього, брову підняв — мовляв, про що мова.

— Про старшу… про Юстинку, — додав він стиха, та в голосі щось зашкрябало, як стара пилка по сухому дереву.

Я ледь помітно кивнув. Інакше не міг. Що мав сказати? Що бачив її минулої ночі в повен зріст?

— Тоді, як те сталося… ніхто й не приїхав. Ні газетчики, ні ті, з району, ніби й не було нічого. Ще одна, що, мовляв, руки на себе наклала. А вона… Вона не така була, — зітхнув він важко, — сміялась завжди, світилась, наче весняне сонце… Ти пробач, що серце своє перед тобою розкриваю. Ми з Тамарою більше мовчки тугу носимо, але… часом тисне так, що хоч у землю лізь, хоч душу комусь вилити.

— Знайоме мені це, — відказав я, ковтаючи теплу гіркоту спогадів. — Схороняв… не раз. Але діти — то інше. Як квітка, що тільки розцвіла, а вже зламали…

— Може б і не згинула, якби такий, як ти їй шлях перетнув… — кинув він, наче випадково, але голос затремтів.

Чи то натяк? Чи то докір? Чи самому собі?

— Вона сама… той… у зашморг?.. Чи, може, хтось допоміг? — затамував подих, наче його відповідь могла щось змінити.

— Казали, після експертизи — сама. А я кажу — брехня. Як згадаю — руки самі до сокири просяться. Не було в неї причин. Життя клекотіло в ній. Я по тих кабінетах ноги збив, обличчя стер до крові — ніхто й не слухав. «На папері все ясно», — кажуть. Справу закрили, як сміття в канаву кинули… Тварюки.

— Чуже горе людям не близьке. Така людська натура.

— А ти, дивлюсь, не на свій вік спокійний, — глянув на мене пильно, зміряв знизу доверху. — Мудрий, як сивий ворон. Де тебе той Федір досі ховав?

— Я більше самотою живу. Не люблю серед людей, все більше від них галасу та метушні.

— Ще й правду кажеш, хех, — хмикнув і підморгнув. — А може… по сто грамів? Поки Тамара з двору не вернулась? — схилив голову до стелажа, де за рушником ховалась пляшка, знана в кожній сільській хаті.

— Та ні, вже час. Федір он-он має бути, — зітхнув я, встаючи з-за столу.

— До того проклятого дому знову підеш? Хай би він провалився з кінцями, — буркнув сердито, але не зло. — Йди, йди… Розумію. І бережи себе, Йоне. Приходь, як скінчиш, ще потеревенимо. Кімната он вільна для тебе.

Останні слова він проковтнув, наче лезо, і тільки схилив голову над столом, не рухаючи ані ложкою, ані думкою. А я… що я міг? Пішов. Щоб не займати простір своєю тінню, не чіпляти його біль своїм поглядом. Хотів ще щось випитати, розворушити правду, та не міг — його горе проростало в мені, мов корінь, і я не мав права топтати його байдужістю.

Надворі світ був інший. Весна зустріла м’яким теплом, без вітру, наче сама природа сьогодні не хотіла турбувати нікого. Сонце — не сліпуче, а лагідне, по-доброму обіймало плечі. Повітря пахло землею, що просинається, димом з далеких городів, старою бляхою даху, що прогрілась за ніч. Сніг мокрою стежкою лягав під ноги.

Аромат вулиці зберігав чимало таємниць, навіть про мою нічну прогулянку. Та для людей він мовчав, наче німий.

Йшов неспішно, наче старий дяк, що вже знає всі молитви напам’ять, але все одно бурмоче їх про себе. Дивився навколо, ловив погляди, рухи, звуки — і думки липли до мене, мов мох до вологого пня, і кожна — з холодком.

Місцеві гляділи нишком, крізь фіранки, крізь вузькі щілини у хвіртках. Ніхто нічого не казав — тиша тут була свята, як недільна служба. І це мовчання було промовистіше за крик.

Коли вийшов на широку вулицю, ту, що виходила до самої долини, в повітрі раптом щось змінилося. Змістився тон — запах став важчим, знайомішим. Вовчий слід, старший, глибший, насичений.

Федір. Уже прибув. Чекає.