Раді Вас бачити!

1996 рік. Україна. Десь на південному заходу.

— Раз, два, три, чотири, п’ять — я іду шукать! — прогриміло просто над вухом, немов скрегіт старого крука, а за ним гучний регіт. Я навіть не ворухнувся. Молодняк сам вийшов й став переді мною, хизуючись сміливістю.

Це були останні молоді вовкуни, народжені у нашій общині. Я чув про них — від старого вовкуна Юхима, що раз в рік заходив на мою територію в глибині лісу, але вперше побачив молодняк на власні очі. Їм ще не було й двадцяти. Гаряча кров нуртувала в жилах, грала в очах, скубла за язики.

— Ти чуєш, дикуне? Ми прийшли шукать! Ховайся, поки ще можеш! — зареготав один з них, показово розправляючи широкі плечі.

Це була стара вовча гра. Але впевнений зі мною в неї вони не захочуть грати.

Я глибоко, з викликом, втягнув у груди їхній запах, потягнувшись трохи вперед, мов хижак перед стрибком. Той що пах кислим молоком, одразу відступив, опустив погляд додолу. Він знав — я вчую його страх. І він не помилявся. Вдихнути запах іншого вовкуна — це як ступити лапою в його територію. Він це відчув, вони обидва це відчули.Інший, що сміявся гучніше за всіх теж стрепенувся, але не сховав очей. Його сміх різав повітря, мов іржавий ніж, — грубий і напружений. Але щойно я підняв на нього погляд, і тихий, майже нечутний людському вуху рик зірвався з моїх вуст — його сміх зламався навпіл і застряг десь у горлі, так і не дійшовши до кінця. Там і залишився.

На середину амбару вийшов старійшина.

— Я прошу, закрийте вже нарешті браму! Всі на місці?! — закричав нетерпляче старійшина Федір. Проходячи повз нас, дав одному з молодих вовкунів ляпаса по потилиці і рявкнув:— Марісе, Драгоше! Ану, повсідались на місця! У мене важливе оголошення, і воно не стерпить балачок!

Він кивнув мені — коротко, мовчазно, по-своєму тепло. Ми не бачилися багато років.Федір, старійшина общини, зупинився в центрі найбільшого сінника — тихе та зручне місця, де збиралися вовкуни ще з часів Другої світової. Пилюка минулого досі жила тут у дереві, запах старого сіна був насичений спогадами, голосами, зграями, що давно зникли з лиця землі.

Майже усі присутні тут бувалі вовкуни — старші, досвідченіші, з очима, в яких жевріла пам’ять про сніги й битви. І кілька молодих — для науки, для гарту. Очевидно.Поселення це лежало на схилі гори — відлюдному, наче схованому від світу місці, в глибині країни, до якої ми тепер належали. За мій довгий вік це село встигло побувати частиною королівства, потім — союзу республік, а тепер ось — незалежна країна.

Про останні зміни мені розповідав Юхим, що стояв на іншому краю сінника, підпираючи дальню стіну, де перші промені ранкового сонця тільки почали пробиватися крізь щілини між старими дошками, малюючи на запиленому повітрі золоті смужки. Зі сторони Юхим спостерігав за всім, що відбувалось в стодолі. Припускаю, він вже відав, що має сповістити старійшина.

Щовесни Юхим робив обхід територій, перевіряв, збирав звістки, розповідав самітникам, що у світі відбувається та як справи в общини. Він був єдиною причиною, чому в цю пору я скидав шкіру вовка. Юхим наглядав за тими, хто жив диким, лісовим життям, як веліли предки — мовчазно, осторонь, під кронами пралісу.

Тюк сіна, на якому я вмостився, лежав неподалік від виходу. Стара звичка, ще з часів роботи в підпіллі, пильнувати вихід, завжди мати шляхи відходу.

Я відчув поклик старійшини глибокої ночі – спочатку ненав'язливий, а потім тривожний, що й змусило мене покинути ліс. Хоч я й відгукнувся на заклик Федора, не збирався залишатися тут надовго, не збирався ятрити старі рани. Мусив відгукнутись, бо вперше за багато років мене покликали і це не могла бути звичайна забаганка, щось сталось.

Останнього разу, коли я був серед людей, довелось перегризти горло тому, кого вважав другом. Він зрадив, а я відповів, як личить вовку. Відтоді я дав собі слово — більше не повертатись до світу обличчям. Минуло багато зим. Двадцять? Чи, може, тридцять? Давно перестав вести лічбу.

Вже колись він намагався мене повернути до общини, сам навідавшись в мої ліси, але цього разу він кликав, як заведено нашими предками, вовчим зовом – з тугою, приправленою гіркотою втрати. Я відчував, сьогодні нам сповістять про смерть, лиш не знав кого саме.

— Сьогодні я не просто так скликав вас і навіть декого, хто десятками років не з’являвся серед нас. Над нами нависла загроза і її варто обговорити, — Федір обвів пильним поглядом всіх присутніх. Ми не були зграєю в повному сенсі. Ми — не вовки дикі, і вожак наш не був тим, хто боровся за владу. Він — радше стрижень, орієнтир. Для порядку. Для того, аби кожен з нас, навіть у самоті, пам’ятав про зв’язок із плем’ям. І якщо він каже, щось на кшталт цього, то загроза дійсно існує. В нас давно вожака не обирають за силу, як колись. Тепер — інше. Обирають того, хто мудріший, хто здатен тримати всіх в купі, хто розуміє: тиша іноді сильніша за рев.

По цьому пралісу, що лежить тут з часів, коли ще не було ні кордонів, ні мов людських, бігали мої предки. Вони заповідали: жити — вільно, не ставити лапи в руки людей, не шукати в них ласки. Бо ласка в людей — обернеться болем. Я це збагнув. І відтоді зарікся.