Раді Вас бачити!

Вже не одне десятиліття я уникаю обов’язку, який хоч і не вписаний у наші закони, але здавна був частиною нашого порядку.В часи, коли нас залишилося мізерно мало, кожен вовкун зобов’язаний дати потомство. Один нащадок — не більше, не менше. Зачати його з вільною й охочою вовкункою, а вирощувати... вже як складеться. Дитя може виховувати вся община — всі завжди допомагають і підтримують матір. Не примушуємо до пари, але вимагаємо молодої крові. І навіть з домішками — аби лінія не згасла. Це допомагало нам виживати у різні часи історії.

І я — єдиний із дорослих вовкунів, не рахуючи молодняк, хто досі не дав нащадка. Не тому, що не міг. А тому, що не хотів.

Зараз мене фактично загнали в глухий кут — або запліднити вовкунку, щоб вона понесла від мене, чого я ніколи не бажав, або покинути ліс і вийти на людську стежку, аби вистежити вбивцю.Жоден із цих шляхів мені не до вподоби. Ні народжувати потомство, ні залишати праліс я не хотів. Але настав момент, коли зволікати більше не можна — доведеться обирати.

Якщо від мене з’явиться дитя — це назавжди зруйнує мій уклад. Прив’яже. Не лише до матері-дитини, а й до зовнішнього світу. Бо хоч ми й вільні у зв’язках, проте з потомством усе інакше. Вовкуни не лишають своїх дітей, навіть, якщо не створюємо пари. Ми — кровні захисники, що стануть на смерть, аби вберегти своє. Знав і відчував усіма нутрощами — якщо народиться дитя, то я вже ніколи не повернусь у ті затінені гущавини, де зараз пульсує моє життя.

По тій же причині, я не обтяжував себе зв’язком з самкою, бо знав, тоді я отримаю те, що можуть відібрати й причини нестерпний біль і страждання від втрати.

З іншого боку — знайти вбивцю... Це справа, яка хоч і небезпечна, але не розтягнеться надовго. Я вполюю його, він отримає свою кару — й тоді зможу піти. Назавжди. Без боргів. Без зв’язку. Я більше не буду відкликатись на поклик старійшин, ні на голос крові. Відріжу себе від общини — раз і назавжди.

Коли зібрання скінчилося, а Федір ще щось обговорював з іншими вовкунами, я чекав його осторонь, стоячи надворі, мов тінь. Вітер розносив обривки розмов, та я не прислухався. Лише вбирав у себе тишу, мов ковтав повітря перед тим, як пірнути глибоко.

Юхим поволі рушив до мене. Вираз обличчя в нього був такий, ніби саме він змусив мене пристати на прохання старійшини, змінити роками усталений уклад. Наче саме його провина лежить у тому, що я маю розривати своє коріння, виходити з лісу, торкатись чужого світу. А може й справді... Бо ж він — один із небагатьох, хто знав, чому я тримаюсь осторонь. Хто чув моє мовчання і бачив самотність не як вибір, а як обітницю.

Сніг скрипів під ногами, тугий, закляклий. Весна ще не поспішала — хоч календар і натякав їй уже досить виразно, що пора. Але природа, як і вовкун, має власний ритм. І їй не наказує жодна цифра.Мене ж не хвилювало ні тепло, ні холод — лише думка про те, коли знову зможу струсити з себе людський одяг, ступити босими ногами на вогку, дихаючу землю і пробігтись між дерев, де світ мовчить, але все розповідає.

— Мені шкода, що тобі доведеться залишитись... — озвався Юхим, зупинившись поруч. Його голос хрипів, наче старе коріння дуба. — Але ще більше мені шкода Саву. Він не заслужив... Ми повинні помститись.

— Я знаю, Юхиме, — відповів я спокійно, але всередині щось стиснулось, ніби гілка, що ос-ось трісне. — Я знайду того, хто це зробив.

Юхим мовчки кивнув. Потім, ніби в давньому чоловічому жесті підтримки, хлопнув мене по плечу — сухою, але міцною долонею. І пішов. Не озираючись.

Я озирнувся на краєвид, що розстилався з цього високого пагорба. Ліси, зімкнуті у щільні зелені обійми, віддалена гора, що стояла, мов мовчазний вартовий, і сиві полонини, де весна лише намагалася проклюнутись крізь залишки снігу. Я так звик до їхнього спокою, до тиші, яка тут мала власний голос, що вже майже забув, які бентежні, криваві роки провів колись серед людей. Їхні вулиці пахли потом, страхом і фальшивою свободою.

— Я вдячний, — голос Федіра пролунав поруч, наче камінь впав у тиху воду, розірвавши мої думки. — Знаю, що для тебе це нелегкий вибір, але й я не мав іншого.

— Федіре, давай покінчим з цим швидше, — відповів я, не дивлячись на нього. — Тим скоріше я заберусь звідси.

— Добре, синку, — сказав він тихо, з тією змученою згодою, яку чуєш лише в старих, що бачили більше, ніж мали б.

Він виглядав як зморшкуватий дідуган, але навіть за мірками нашого довговічного племені — був майже легендою. Народжений ще при царях, він пам’ятав світ, де вовкунів боялись більше, ніж куль, і де закони писались не чорнилом, а кров’ю на камені.

— Зупинишся у будинку Євдокії, — мовив старійшина, спокійно оглядаючи полонини, наче шукав у них відповіді.

— Докія ще жива? — я підняв брови, не приховуючи подиву й перевів на нього свій погляд.

Я пам’ятаю, коли зустрів її вперше, вона вже була дівицею, і дуже гарною. Вже не пам’ятаю звідки повернувся до селища, але час застиг, коли я кинув на неї один єдиний погляд. Докія була єдиною людиною в селищі вовкунів. І єдина, з ким мені по-справжньому було спокійно. Колись, були часи, я думав, що закоханий у неї. Але було це стільки зим тому, що вже й не певен, чи було те коханням, чи просто примарним спогадам.

— Та ця стара ще всіх вовкунів переживе, — хмикнув Федір, — знаєш, яка вперта, а яка прудка. І не скажеш, що людина.

Він поглянув на мене з ледь помітною усмішкою, мов згадав щось, що лишалося тільки між ним і минулим.

— Ще дівчиськом була, як урятував я її — саму, перелякану, босу серед снігу. Наче вчора то було. Діти тоді майже й не виживали… Шкода стало.

Я мовчки слухав. Минуле Федіра завжди мало в собі присмак диму, снігу і втрат.

— Дочекаєшся машини й поїдеш з місцевими. Олежко з родиною повертатиметься через наші землі — підхоплять тебе. Вони живуть у Шепоті, — додав він.

Я скривився. Мишиною... Як я ненавидів той спосіб пересування. Різкий запах бензину, тісний простір і гуркіт, що дряпав вуха. Краще вже своїми лапами, хоч і до ночі.

— Я можу своїм ходом, навіщо мені з людьми їхати? — заперечив я, скидаючи погляд на нього, відчуваючи, як той холодний вітер пірнає в очі.

— Так треба, — відповів Федір, не зважаючи на мою рішучість. — І не кривись, автомобілі вже не ті, тобі сподобається. І, слухай, ти повинен побувати в тому клятому будинку, побачити на свої очі, я вже попередив про твій приїзд, тебе дільничній зустріне на місці. Ми з ним старі знайомі. І там зараз достобіса багато людей, непомітно не пройдеш в своїй шкурці. Тож їдь як всі — не привертай увагу. Ти ж давно не бував серед людського натовпу, не ризикуй зайвий раз. Багато змінилось за час твоєї відсутності.

— На четвереньках було б все одно швидше... — я глухо пробурмотів, відчуваючи, як від думки про людські машини в мене трясе. — Будинок Докії, той самий, на краю селища?

— Еге ж, — промовив Федір глухо. — Нічого не змінилось.

Я кивнув, не відповівши, і рушив стежкою, яка висвітлювала в пам'яті знайомі образи. Потрібно було пройти ще крок — і знову зануритись у світ, який я так давно не бачив.

— Я домовлюсь із Олежками, щоб ти зупинився в них на ніч, а сам закінчу свої справи і прибуду завтра, — почув я ще його голос у спину, коли вже робив кроки до відчуженого минулого.