Раді Вас бачити!

Микола мовчки вийняв з шухляди бланки, почав їх заповнювати, не зводячи погляду з рядків. Але його вуха були напружені — слухав.

— То що, герой? — оперативник підійшов ближче, став навпроти. — Будеш говорити?

Звісно, я не відповів. Знав правила таких кімнат.

— Мовчиш, бо думаєш, що ти хтось? Та ти — ніхто. Ти тут — м’ясо.

Я мовчав. Дивився прямо в очі, не кліпаючи. Хай дивиться. Хай шукає слабину, якої нема.

— Ага… — прошепотів він, трохи нахилившись. — Ну, гаразд.

Кулак прийшов несподівано. Не з розмаху — короткий, жорсткий удар. Просто — бах — у скроню. Секунда темряви перед очима, дзвін у вухах. Але я не похитнувся. Просто повів плечем, ніби комар вкусив. А потім глянув на нього ще пильніше.

— Думаєш, ти з тих, хто витримає? — прохрипів він, уже ближче, гарячим тютюновим подихом. — Ще й не з таких правду витягували.

Другий удар — в живіт. Потім ще один — у груди. Він не поспішав. Бив із ритмом, із паузами. Наче перевіряв — чи трісне. Кожен його рух був звичним, відпрацьованим.

Я хрипів, але мовчав. Не тому, що герой. Бо знав: вони цього й хочуть — щоб я заговорив. Не для правди, а для себе. Щоб мати підставу, мати силу. Бо коли мовчиш — ти забираєш у них владу.

— Сука... — він відійшов, тручи кулак, бо той, здається, вже почав нити. — Що ти за чорт?

А я сидів, зв’язаний до батареї, зі смаком заліза в роті, і відчував, як по шкірі сходить тонкий струмінь поту — не від болю, а від напруги. Вовкуни не ламаються швидко. Ми зіткані з іншого. Ми — терпіння, злість, очікування.

Я підняв голову. Кров трохи капала з губи, але очі — ясні, тверді. Дивився на нього, мовби питав: Це все, що ти можеш?

І я бачив, як це його виводить з себе. Він звик, що трохи болю — і люди тріскають, починають благати, говорити, лізти в душу з визнанням. А тут — стіна. Жива, дихаюча, пульсуюча — але стіна.

— Та тебе ще й до психіатрії можна здавати… — буркнув він, витираючи лоба. — Думаєш, витримаєш усе? А я тебе вночі на допит потягну, коли ніхто не бачить. Тоді й подивимось.

Я усміхнувся. Трохи — так, щоб його ще більше розібрало. Хай бачить — у його грі я не фігура. Я — гравець.

Рудий повернувся до мене, мов хижак, що відчув запах крові. В його рухах — самовпевненість, притаманна тому, хто звик домінувати кулаком, а не словом. Він підійшов ближче, з презирством скривив губи й, не чекаючи нічого, замахнувся. Його кулак свиснув у повітрі й зі всієї сили врізався мені в плече — мав би бути болючий удар, вивірений, щоб збити мене з рівноваги. Але замість того, щоб почути знайоме хрускотливе задоволення, він ніби вдарив у камінь. Удар зісковзнув з моєї кістки, й його кулак, не знайшовши м’яса, ковзнув униз, різко зламавши амплітуду.

— Твою ж мать… — буркнув він, скривившись і схопившись за руку, наче натрапив на броню.

Так теж буває, усміхнувся я про себе. Моя плоть щільніша, кістки міцніші, а витримка натренована не одним десятком років.

Моє обличчя залишилось незворушним. Я навіть не моргнув. Тільки глянув на нього знизу вгору — мовчки, без виклику, але й без покори.

Микола, що сидів за столом, не промовив ані слова, але його погляд ковзнув у бік рудого з ледь помітною тінню розуміння. Він не зреагував на крик, не сіпнувся — тільки ще уважніше став спостерігати за мною. Він один знав, що в мені — щось більше, ніж просто впертість. В мені звір.

Рудий, злий через біль, з червоним лицем, підхопився та наблизився в самий притул:

— Я обіцяю, ти не заговориш, ти закричиш!

Саме в ту мить відчинились двері, і до кабінету увійшов той, що пах досвідом, той що надягав на мене наручники. Сухорлявий, з сивиною на скронях. Його голос був низький, глухий:

— Досить. Готуйтесь до впізнання. Свідка привели.

Рудий скреготнув зубами, не зводячи з мене погляду.

— Це ще не кінець, — прошепотів, нахилившись до мого вуха. — Ми ще повернемося до цієї розмови.

Я нічого не відповів. Хай чекає. Вовк ніколи не скавчить перед псом.

Мене розкували з батареї й підвели. В коридорі вже стояли двоє — випадкові, незнайомі. Один із сивиною, другий молодший, в цивільному. Їх завели та вишикували в ряд поряд, як належить для формального впізнання.

Тоді до кімнати завели хлопчину. Не старше сімнадцяти. Худий, плечі згорблені, руки в кишенях, погляд — переляканий, як у загнаного зайця. Хтось тихо кинув:

— А де батьки? Так не можна.

— Усе під контролем, — буркнув Микола, навіть не обертаючись. А старший лиш злегка кивнув — не варто звертати увагу.

Хлопчина наблизився до ряду. Тремтів, губи стискались, мовби намагався щось сказати, та не наважувався.