Раді Вас бачити!

Дивне відчуття стисло нутро, ще коли підходив. Ще кілька годин тому я був тут, та тепер, при денному світлі, місце щось втратило, було не цілим — бліде, порожнє, мов випитий кухоль. Тільки важкий, густий запах — той самий, знайомий, аж до судоми в горлі — запах смерті не розвіявся. Навпаки, при світлі він розквітнув повною мірою, тягнучись з підвалів, з деревини, з землі, мов гриби після дощу.

Цього разу натовпу не було — цікавим набридло, а ті, хто й далі плівся за подіями, тепер тримались осторонь, мов від прокаженої хати. Біля дороги стояли два авто — старий «бобік», і поряд «нива», припалена пилом, дверцята напіввідчинені. Постали в ряд, мов на марші, ніби й техніка розуміла, що тут було щось недобре.

Я зупинився на хвильку біля в'їзду у двір, вдихнув глибоко. У повітрі змішалось усе: стара цегла, мокрий бур’ян, що пробивався на розталих островках, мали той самий присмак — як кров на металевій ложці. Живий запах, що чіпляється до шкіри, лізе під нігті, лишається в комірі.

Федір стояв осторонь, курив, нахилившись трохи вперед — класичний його вигляд, коли не довіряє ситуації. Він єдиний з вовкунів прибув сюди, і Микола тут, дільничий, ще молодий, але вже вивчив, як мовчки крутити папірці, щоб не лишити підпису. Ще один, незнайомець, кремезний, у піджаку поверх спортивки, здається, був учора — мабуть, з райвідділку, хтось з оперативників. Тримався обачно, не дивився в очі.

Я рушив уперед, обережно, як по льоду.

— Що новенького? — кинув я, зупинившись біля Миколи.

Той зиркнув на мене спідлоба, міцно стискав стару теку, папірці вітром шелестіли.

— Та тільки те, що й вчора казав, — буркнув він, чухаючи потилицю, ніби там свербіло небо. — Сьогодні, значить, вирішили пройтись по-людськи: мірка, фото, звіти... Як по книжці. А з мене ще й звіт вимагають — ніби самі вчора не повзали тут, як ті воші по сорочці.Він махнув рукою в бік хати, наче проганяв якусь думку.— Ще й цей недолугий… — ковтнув, щоб не сказати зайвого, — мав чергувати тут вночі. Місце злочину, мать-перемать...

— І що? — перепитав я, відчуваючи, як тріскає між нами тонка нитка терпіння. — Що? Що?.. — Микола скривився. — Сьогодні вранці приходимо — замок збитий, двері рипом, а сам той вартовий каже, мовляв, на хвильку, по нужді, відлучився. А поки вернувся — вже все відкрито, двері навстіж.

Він знову чухонув потилицю, цього разу сильніше.— Видно, десь у місцевої ліжко грів, а хату, як дурень, лишив на поталу. Діти якісь, певно, нишпорили. Може, й не тільки діти. В самій хаті нічого такого — хіба розкидано більше. Але з району сказали: "все зафіксувати наново". Їм байдуже, що тіло вже в морзі — треба "стан стін", "запах", "сліди" і всяке таке. А пройшло вже два дні, хіба що привидів ловити.

Ага, тільки цей привид вам не по зубах.

Федір, який стояв осторонь, засопів і вплівся в розмову:— Та ти краще скажи про висновок. Що мутиш?

Микола зиркнув на нього сердито, але відповів:— На серці знайшли сліди пальців. Ніби... ніби хтось його стискав. Якби пальцями взяли і здавили. А грудна клітка ціла, жодного синця. Така химерія…

— Сліди пальців, ага… — фиркнув Федір, зиркнувши на мене. — Ніби хтось його за саме серце вхопив, а не за душу. І першого раз так було, але у звіті пропустили.

— Тепер ото й маємо, — докинув Микола. — Та хто ж знав, що то не помилка. От ви б самі в таке повірили б?! А тепер — пиши пропало. Знаєш, як журналюги... вже нюхають. Завтра буде: "Загадкові смерті в карпатському селі!" — ще й фото з трактора зроблять, аби ефектніше.

— Тобто, вже офіційно, обидві смерті не випадкові?! — повільно мовив я. — А місцеві? Глянув на вікна сусідніх хат, були далекувато, але крики б почули звідти.

— Та як завжди… — Микола зітхнув, як старий пічник після важкого дня. — Бабуся одна підходила, стара Фросина з кінця вулиці. Каже: бачила когось біля хвіртки, мовляв, чоловік стояв, ніби чекав. А потім, каже, може то телевізор грав. У неї він ледь не цілодобово гуде. Словом, "свідома пам’ять", як завжди — то бачила, то не бачила. Як і з виборами.

— А підвал? — перепитав я, киваючи в бік хати.

— Кажуть, на бетоні плями. Не зразу видно, але є. А ще — дивно. У стіні ніби цвяхи старі, і сліди мотузки. Може, щось і було. Може, хтось і допоміг... А може давно вони. Все старі сліди.

Слухав мовчки. Я вже знав винуватицю, але мене не полишало відчуття, що все не так просто. Я хотів впевнитись, побачити всю картину подій, а вже потім влаштовувати полювання на відьом.

— Микола! — крикнув оперативник, який вже біля бобіка топтався. — Годі язика чесати, йди-но сюди!

Микола махнув нам рукою й рушив, а Федір тим часом тихо, майже пошепки, але з насмішкою:

— Отже, пальці на серці… Еге ж. Маячня, правда ж? — глянув на мене, примружився. — А ти, Йоне, що скажеш? Бо смердить від тебе, наче ти всю ніч зі смертю хороводи водив. Щось винюхав?

Я не квапився відповідати. Тільки провів поглядом Миколу, що віддалявся, і знову глянув на хату.