Раді Вас бачити!

Я повільно розімкнув зуби, обережно, не залишаючи слідів — принаймні фізичних. Її шкіра лишилась цілою, але її розум дрижав. Її ледь вловимий тремт у тілі — я вдихнув це, як дим після грози. Її страхом я наситився, мов голодний після посту. Він ліг мені під язик, гіркий, пряний, майже наркотичний.

Це буде для неї уроком. І, якщо світ хоч трохи справедливий, — найгіршим у її житті.

— Я міг би перегризти тобі горло одним укусом, — прошепотів я їй просто у вухо, майже лагідно, — ти б і не встигла зрозуміти, що коїться. Розумієш?

Вона кивнула так швидко, що шия клацнула, ніби зламалася всередині щось тонке й дитяче. І мені це сподобалось. Як швидко вона вчилася.

— Розумна дівчинка, — я посміхнувся куточком вуст, — просто зразкова. А тепер — марш у ліжко. І запам’ятай, маленька: більше ніколи не стрибай на незнайомців. Навіть якщо вони пахнуть тобі, як гріх.

Я відпустив її різко, як кидають непотрібну річ, і зробив крок назад, даючи їй простір. Не з жалю. А з волі — вона мала сама вирішити, чи впаде на ковдру, чи втече босоніж у ніч. Але спина в неї вже смикнулась. Вона слухалася. Тіло пам’ятає страх довше, ніж душа.

Двері зачинились.Я залишився стояти, мов укопаний, спина все ще горіла від напруги.

Що, бляха коїться?

Усе зробив правильно. Ніби правильно. Але те, що осіло в грудях — не схоже на впевненість чи спокій. Це не полегшення, не перемога над собою. Це гіркий сумнів.Може, не варто було її відпускати? Може, треба було прийняти те, що вона сама запропонувала? Послухати вовка, який ще досі хоче її. Не просто тіло — запах, голос, тремтіння під пальцями. Вовк пам’ятає. І йому байдуже, чи це було б правильно.

Зогнившись серед людей я знову заплутався. Знову на межі.Бо що, чорт забирай, зі мною не так?

Вовк не повинен так реагувати. Не має рватися навпіл через двох істот. Не має зливати образи в одне ціле. Але я не можу їх роз’єднати — обидві пульсують в голові, обидві мають той самий присмак небезпеки й бажання. І я не знаю, чому.

Аж тут — різко, як лезо по вуху — запах.Гнилі яблука.Різкий. Солодкавий. Потужний.Преслічна. Юстина.

Рик прорвався крізь зуби сам, з нутра. Я схопив куртку, накинув її на голу спину. Вийшов із дому — ні, я вирвався, мов крізь тісний прохід, розриваючи собі плечі. І цього разу — остаточно.

Вулиця мовчала, ніби нічого не сталося. Але я чув, як вона виє. Як земля відлунює мої кроки, як тіні на стінах повертають голови вслід.Мстивий дух не може бути тут. Він має бути прив’язаний. До місця смерті, до глибини страху, до власної суті, єдиної суті яка її тримає в цьому світі. Але якщо запах посилився — отже, щось зрушилось. Або некромант вийшов із тіні.Або вона знову вбила.

Погляд ковзнув в бік майстерні Андратій та іншої маленької хибарки, де Тамара розливала вдень свої свічки. Звідти віяло насиченими смаками, гострими та їх обривав ще сильніший запах смерті. Все повітря наситилось присутністю потойбічного і смертельного, але я знав, десь повинно бути саме джерело. І мене потягло в бік проклятого покинутого будинку.

Я відкинув те, що вибудовував для людей — ту людську подобу, образ, який носив, щоб не вирізнятись. Манери, усмішки, повільні рухи — усе було копією.Фальшивка.Я витоптав це під ногами.

І тіло пішло — по-справжньому. Різко, хижо. М’язи працювали інакше, ніж у людей. Мої кроки ставали довшими, спритнішими, я не біг — але вже був швидшим за будь-якого бігуна. І з кожним метром відчуття, що я повертаюся до себе.

Я винюхував. Але залишався людиною... майже. Але розум ясний, чіткий. Звернув на стежку, яку показував Андратій. Короткий шлях, затиснутий між дворами, мов старий шрам.Запах посилювався, ставав маслянистим, важким — наче вона була скрізь.

І тут я відчув другий запах. Вплівся різко, владно, як спалах.

Старий вовкун.— От бісів старий вовк, — вичавив я крізь зуби. — Не послухав мене…

Я зірвався з місця, як пружина, що довго тремтіла перед ривком. Знав, що має статися. Або вже сталося. Внутрішній крик не стихав, тіло вело мене вперед, не питаючи дозволу.

Село вже не пахло ніччю чи вологою — воно задихалося від смороду гнилі. Густий, важкий, він скидався на трупний дух. Але був не простим. У ньому щось змішалось — солодкаве, липке, як карамель, що розтікається по розпеченій плоті.Я розривався між інстинктами — запах був усюди. Здавалося, він ішов не з конкретної точки, а здіймався з самої землі, просочувався крізь каміння, огортав дерева.

Я перескочив паркан, потім ще один. Широкими стрибками, мов тінь, мчав туди, де щось стискало простір.

Нарешті — ґанок.Я різко зупинився, пригнувся й напружив слух.Тиша.

Але то була не проста тиша.Це була вичікувальна тиша — як пауза перед ударом, як перша секунда бурі, коли вітер ще не заговорив.

Мене слухали.Я це відчував.

Усі чуття — зір, нюх, слух — я направив углиб будинку, як загострене лезо. І в той самий момент, коли зробив крок, щось гостре врізалось мені в бік. Не до тієї сторони я прислухався.

Не відразу відчув біль. Лише теплоту — потік густої, гарячої крові, що полився з-під ребр. Потім різкий спазм.