Раді Вас бачити!

— Сьогодні, — Андратій звів погляд на темніюче небо, — все нарешті закінчиться.

— Винуватці вже мертві! Микола — теж. Федора ти власноруч пристрелив. Хіба цього мало? — я дивився на нього знизу, намагаючись підвестись… але сил не лишилось. Він забирав їх своєю сутністю.

Андратій глянув на мене. Вперше — як на рівного. Можливо, востаннє.

— Я знаю, ти… був близький з нею. З моєю мертвою донькою. Відчув нещодавно. Не знаю, чому вона тебе підпустила. Не вбила. Але тепер… вона наситилась. Вона стала сильнішою. Безпощадною. Її більше ніхто не скривдить. І її душа більше ніколи не буде вразливою.

— Зупинись! Андратіє! — мій голос надтріснув, наче лід під ногами весною.

Він підійшов повільно, з тією лячною впевненістю, яка зупиняє дихання. Його кістлява рука вхопила мою щелепу, стисла так, що я почув, як хруснула вилиця. В очах — безодня. У тій хватці вже не було людської сили, не залишилось нічого від колишнього Андратія.

— А ти зупинився, коли вбивав своїх сородичив?

Повітря вирвалося з грудей, наче хтось пробив мене наскрізь. Я ледве ковтнув подих.

— Так... — прошепотів я. — Я не можу тебе судити. Половина вовкунів тут мертві від моєї руки. Але саме тому ми з тобою можемо це зупинити. Не йти далі. Помста відбулась..

Я говорив з натиском, із тим болем, який роками гнив у мені, роз’їдав душу, лишаючи пустоту. Нарешті я його вирвав з себе — оголений, справжній.

— Ти таке ж поріддя. Один із них. І ти теж мусиш померти! Ви всі винні! Всі! — його голос наче сипав жар на сиру землю, очі ставали чорніші за попіл у могильній ямі. Вони палили мене наскрізь.

— Я не один з них! — крик прорвався з мене, рвонувся через бар'єри сорому й страху. — Андратіє, я гірший за них усіх! Знаю це. Саме тому ти маєш мене послухати. Я вбивав… в ім’я твоєї доньки. У її пам’ять. І це — найгірше, що може дати чоловік жінці. Я брехав собі, що це справедливо. А насправді… я просто нищив. Ми з тобою, виходить, схожі…

— Ми не схожі! — вигарчав він і раптово рвонув руку.

Довгим гострим кігтем він різонув по щоці, глибоко впиваючись в шкіру. Гострий різець розсік щоку аж до вилиці. Кров потекла яскравим потоком, гаряча й важка. Вона обпікала, наче стид, що нарешті вирвався назовні.

До того моменту, як перша крапля впала на землю, простір розітнув пронизливий, дикий крик. Він був не людський — у ньому не було болю, лише примарна лють, що кричить навіть після смерті.

Андратія мовби щось відкинуло назад, він похитнувся, відступив. І тоді я побачив її.

Преслічна.

Юстина.

Вона з’явилась з темряви, зібрана з попелу, болю та ненависті. Її обличчя — розмиті риси знайомої жінки до болю, але спотворені чимось більшим. Шалено блищали очі, вона пройшла крізь батька, не торкнувшись, але причиняючи йому якийсь стриманий біль.

Я гадав... був певен, що він її володар. Той некромант, якого я колись зустрів, керував кожним своїм створінням, немов маріонеткою. Отже, Преслічна особлива, вона може йти поперек його волі?!

— Не чіпай! — заверещала вона, і її голос рознісся, мов вітер крізь склепи.

Вона почала кружляти навколо мене. Тінь. Дим. Образ дівчини зникав — тепер це була сутність. Стара, як ніч. Її форма стала щільнішою, наче світло більше не проходило крізь неї.

— Всі мусять померти. І помруть. Ти підкоришся мені! — заволав Андратій, розкинувши руки, наче готовий обійняти смерть. Тьма вирвалася з його долонь — густа, жива, вона потекла, як чорне зілля з тріснутого кубка.

Преслічна завила — різко, пронизливо. Її голос рвав повітря на клапті. Мені здалося, то був останній поклик, благання, якого вже ніхто не чув. Її душа мала упокоїтись… як і серце Андратія.

Він ще був людиною. Я це знав. Його тіло ще не завершило перехід. Ще не стало вмістилищем істинної пітьми. Я пам’ятав запах того, хто повністю віддався некромантії — смердючий, гнилий, як могила, розкрита в дощ. Від Андратія ж ще тягнуло теплом, приглушеним, слабким, але живим. А отже він мав людські слабкості. Але темрява вже почала з’їдати його, просити жертви, просила принести усіх хто залишився їй в дар. І тому його ще можна було звільнити… якщо зняти з себе окови.

Але тоді мені доведеться вчинити ще одну річ. Ту, яка знову розірве моє серце навпіл. Знову забрати чуже життя.

Тіло почало крутити, морозити, викручувати зсередини. Його сила тягнула мене, хапала душу й змикала в одне. Він прагнув захопити тіла… наші волі. Але втримати всіх одразу — непросто. Мала бути тріщина. Слабке місце. Треба побороти окови темного жерця, окови, які темною енергією виходили з Андратія.

Юстина кружляла, мов вихор з попелу. Її очі стали дірками — чорними проваллями. Порожнеча. Невже він скорив її?.. Поглинув?

Я заревів, виривався зсередини, відчуваючи, як рвуться м’язи, як шкіра натягується, а кістки тріщать. Але він знову натиснув. Жрець смерті раптово обернувся до мене — погляд, мов кінець світу. І я відчув, як неминуча смерть затягує мене в свою пащу. Тіло заклякло в один момент.