Раді Вас бачити!

Я знав цих вовкунів — віддалено, уривками. Той, що наважився заговорити, виглядав зараз як звичайний посередній мешканець села. Але це було лише оманливою оболонкою. Його походження накладало на нього іншу печатку — небезпечну. Проте загрожувати мені він міг тільки за однієї умови: якби я не був тим, ким є.

— Маріос і Драгош, — промовив вовкун, виходячи наперед. Його старий, розхристаний кожух коливався на вітру, як зношений прапор. — Наші останні діти общини. Наймолодші вовкуни. Щойно переступили другий десяток років. Після них жодна вовкунка ще не народжувала. Ми захищатимемо їх понад усе. Йоне, — він затнувся на мить, ковтаючи страх, — тобі краще не робити нічого, що може обернутися трагедією для нас усіх.

Я не ворухнувся, не змінив виразу обличчя.

— Тому йому варто відповісти правдиво на моє питання, — відрубав я, стискаючи пальці сильніше на горлі Драгоша.

Вовкун у кожусі скривився, але я помітив, як зморщилися його ніздрі. Він відчув запах — знав, що я не блефую. Знав, що я не відступлю.

— Драгош відповість на одне питання — і ти підеш? — перепитав він, уже значно тихіше.

Я перевів погляд на Драгоша. Ще кілька хвилин тому він почував себе королем гори. Тепер тремтів у моїй руці, усвідомлюючи, що між ним і смертю — лише тонка нитка моєї волі.

— Так, — коротко відповів я.

Я зиркнув за їхні спини — Маріос ховався там, згорбившись, але не тікав. Він слухав, кожною клітинкою вловлював, що відбувається, і хоч був готовий драпати при першій можливості, наразі лишився.

Є одна гра, в яку люди не грають, лише хижаки.

Гра в якій вовкун рахує до п’яти, а потім наздоганяє, вона лише для своїх.

А він наважився зіграти в смертельну гру з людиною, з молодою, вразливою жінкою.

Я повернув погляд до Драгоша і холодно спитав:

— Коли ти її переслідував, ти рахував до п’яти чи одразу побіг? Юстина була частиною вашого полювання? Вашою здобиччю?

Щось ледь помітно сіпнулося на його губах і одразу зникло, наче й не було. Дивно... Його серце не пришвидшилось, як я очікував. Він спокійно зиркнув на свого друга й промовив рівним тоном:

— Навіть не знаю, про що ти мелеш.

Я вдивлявся в нього, вбирав кожну дрібну зміну в його тілі. І був певен: він бреше. Не видаючи цього жодним рухом. Ні порух брів, ні тремтіння голосу, ні зіниці — ніщо не зраджувало його. Але мої глибинні інстинкти кричали про інше.Як він так навчився тримати себе?Хто навчив його брехати настільки вправно?Чи вже опинявся притиснутим до стіни — так, як я зараз тримаю його за горло?

— Хлопець нічого не знає! Відпусти його! — гаркнув вовкун у кожусі. Його напруга відчувалася гостро, мов голка під шкірою.

Я ще мить не рухався, розглядав Драгоша. Молодого. Вправного. Брехуна.Він не зводив з мене очей. Не благав про милість. І, що лякало найбільше — починав отримувати задоволення від цієї небезпечної гри. Я бачив це в кромках його очей. Між нами натягнулася тонка, хрустка нитка напруги. Один хибний рух, один неправильний подих — і все зміниться. Невідворотно.

Відпустив його. Пальці розтиснулись неохоче, залишаючи на юному горлі червоні сліди, які ще довго нагадуватимуть йому про цю зустріч.Я не хотів проливати кров без чіткої певності. Ще ні.

Драгош не кинувся тікати, як міг би. Він повільно відступив до своїх, не озираючись, мов демонструючи: не боюся. Але я бачив, як напружилися його плечі, як затремтіла жилка на шиї — навіть найкращий актор не приховає тіла, яке відчуває страх.

— Йоне, ти не можеш отак приходити і виробляти таке, — загарчав вовкун у старому розхристаному кожусі, що стирчав на його плечах, мов поламане крило.— Федір про це дізнається, обов’язково, — додав він, уже менш упевнено.

Його голос бринів, немов натягнута струна, що ось-ось лусне.Я лише злегка нахилив голову набік, не відповідаючи — як хижак, що вирішує, чи вартує здобич ще хвилини життя.Його тремтячі пальці видали його краще за будь-які слова.

Не відповів, не було сенсу.

Вони рушили геть.Без слів, без погляду назад, з тією напруженою гордістю, яка насправді пахла страхом і розгубленістю.Я стояв і дивився їм услід, відчуваючи, як щось клекоче всередині, важке й нестримне. Порожнеча й гнів, змішані в тугий вузол.

І саме тоді, коли я вже хотів перевтілитись, Драгош озирнувся.Його губи розповзлися в криву, зловтішну усмішку.Його очі блиснули викликом.

Мої пальці самі по собі стислися в кулаки, хруснули суглоби. Шия мимоволі вивернулась, спина вигнулась у готовності стрибнути. У моїй голові ревіло щось темне, нездоланне.

Це не був кінець. Це було тільки початком.

Я беззвучно опустився на чотири лапи. Перевтілився, з біллю, яку не встигло усвідомити тіло. Земля під моїми лапами здригнулася, мов від передчуття. Я мав вистежити їх сліди, розвідати територію, якою вони могли пересуватись і куди б це мене могло привести. Запах сліду став чітким, різким, гострим, як розріз ножем.

Я не повертав до села. Немає сенсу. Пішов іншим, тим, який вів геть, зухвало і вперто, немов тягнув мене за собою.

Шмаркачі завжди тримаються разом — юна дурість і завищена впевненість в своїй безкарності. Вони вешталися селом і далеко поза ним, лишаючи за собою запах крові, поту й страху.Я ішов по цьому сліду, втягуючи повітря ніздрями, ніби саме життя.

Він вів мене все далі. Геть від будинків, геть від вовчої домівки, до людей. Дорога вилася, мов гадюка, через ліс, поля й порослі мохом стежки.

Тонкий, затягнутий вітром аромат тягнувся й плівся, вивів мене назад, туди звідки я прийшов. Шлях вивів до Шепоту. Отже, молодняк без сумніву був тут. Тут вони влаштовували свої ігри, можливо не одного разу.

Але це ще не були прямі докази. Для помсти на крові я мав чути та бачити правду. І кожен крок наближав мене до істини.

Картина складалася. Повільно, невблаганно.Крок за кроком я підходив до того, чого вони так боялися.

До правди, яка роздере їхні горлянки, коли я виголошу вирок.