Раді Вас бачити!

Двері розчахнулись так, що аж теплінь дихнула з хати.

— О, Йоне! Заходь, заходь, не барись, — промовила Тамара, жінка Андратія, щока рум’яна, руки в муці, рукави закочені до ліктів. Видно, від плити не відходила. — Ще трохи — й миски самі себе б подали!

У хаті пахло, як на Святвечір: борщем на кісточці, хлібом домашнім, сушеною м’ятою й тим трунком, що гріє душу. Обстановка проста, але така тепла — усе на своєму місці, усе з любов’ю. Лампочка тьмяна під стелею, але світла вистачає, щоб побачити — тут живуть.

Скинув куртку в вузенькому сінці, повісив на гвіздок біля грубки, де сушаться чоботи. Пройшов за господинею. Підлога стара, з широких дощок — гладенька вже, натоптана роками, а подекуди рипить, якби щось хотіла розказати, та стримується. На підлозі — домоткані килимки з червоними та синіми візерунками, потерті, але живі, як і все тут.

— Йоне, та де ж ти ходиш? — Підвівся Андратій з-за столу, біля самого віконця, де ліхтарик надворі слабке світло кидав на шибку. — Ми вже й думали, може, дорогу забув. Сідай-но, бо Тамара якраз стіл накриватиме.

Андратій обернувся до прочинених дверей і гукнув туди:

— Яринко, доню, йди, допоможи матері, — голос твердий, хазяйський, але з теплотою, як у батька, що вдень строгий, а ввечері м’який.

Присів я навпроти хазяїна, щоби кухня, мов на долоні. Уся — в одному погляді: піч, стіл, лавки, фіранки з мережива, які Тамара, видно, ще з ранньої весни прала і прасувала. Запахи — ой лишенько — так у шлунку збурили, що аж нудь в груди підступила. Я й не зчувся, як скучив за такою їжею: простою, але справжньою. Та, що парує не тільки з тарілки, а й з серця.

Тамара все ще поралася коло печі — розвертається, нахиляється, щось черпає, щось накриває. Коли двері скрипнули, дівчина, не обертаючись, кинула:

— Яринко, ану подай-но ті глибші тарілки, що з вишеньками по краю. Не ті, що на кожен день.

— То, що, слідопите, надибав щось, га? — долинув низький голос Андратія, з тим своїм притишеним хрипом, як у людини, що багато курить і ще більше думає.

— Та нічого путнього, — зітхнув я. — Ні свідків, ні глузду. Микола сам каже — щось темне тут. І сліди не клеяться, і версії діряві.

Сказав, як відрізав — але без охоти, бо не хотілось лізти глибше. Не бажав ділитись істинними думками й намірами.

— Атож, — Андратій покрутив ложку в руці. — Ніби сам чорт у тій справі хвіст вимочив... Е, ти вже вибачай, чарчини не буде. У нас тепер сухий закон — Тамара зглосила. Каже, досить вже. Правильно, може, й каже.

Тут Яринка поставила перед батьком повну тарілку — парувала, мов у хмару загорнута. Великий шмат м’яса, картопля, капуста — усе, як годиться. Дівча все мовчки, майже непомітна. Очей не зводила, дивилась у край стола. Чи то з покори, чи то така вже вдача — стишена, лагідна.

Цікаво стало чи це її натура, чи яка інша під опущеними віями ховається?

З-під рукавів сучасної кофтини виглядали манжети старенької бавовняної блузки — вицвілі рожеві квіточки, неначе з іншої епохи. Може, ще мамині, а може, й бабусині. Ті мереживні краї, що виляскують під час руху, додавали її фігурі якогось несвідомого граціозного спокою, як у тих жінок, що не поспішають, бо знають — все встигнеться.

Волосся — густе, темно-русяве — зібране на потилиці шпилькою, та кілька пасом усе одно вислизали й лагідно торкались щік. Не роблено — по-справжньому. У вухах — малі срібні кульки, ні блиску, ні виклику, але видно — дорога річ. Може, на Різдво подарували. А може, ще на хрестини.

Великі карі очі, обрамлені темними, густими віями, уважно стежили за тарілками, які вона розставляла перед нами. У їхній глибині ховалася тиха задумливість — така, що народжується в душі тоді, коли дитинство вже зникло, а юність ще не вповні розквітла.

Яринка піднесла тарілку з гарячим борщем, і в мить, коли погляд її зустрів мій — глибокий, ніби не дитячий — рука її сіпнулась. Тарілка захиталась, зрадливо хилячись убік. Я інстинктивно простяг руку й накрив її пальці, втримавши посуд.

— Яринко! Та що ж ти така розтяпа! — вигукнула мати й кинулась до нас з ганчіркою.

Я відчув, як надто довго тримаю дівчину за руку. Перервав зоровий контакт різким вдихом, ніби хотів вирватись із миті, що несподівано стала занадто близькою.

— Все добре, не розлила, — мовив я спокійно й лише тоді відпустив її пальці.

На мить у повітрі зависла тиша, крізь яку мій слух вловив ритм її серця — глибокий, сполотнілий, стугонів у грудях, якби сам час завмер. Бився і бився, поки вона, мов тінь, не відійшла до печі. Щось тихо прошепотіла матері, і, не глянувши більше в мій бік, покинула кухню.

— Йоне, то наскільки ти в нас затримаєшся? — проказав Андратій, не відриваючись від ложки, сьорбав із задоволенням, аж пара над мискою ходором ішла.

— На кілька днів. Постараюсь якнайшвидше владнати. Не маю звички деінде довго забавлятись, — відповів я, хильнувши ще кілька ложок. Гаряча, навариста юшка м’яко розлилася в шлунку, аж теплом по тілу пішло, ніби зсередини обійняло.

— Та не стидайся, — провадив Андратій, усміхаючись уголос. — Друзі Федора — й мої друзі. Аби лиш добро було. Шкода тільки, що біда отака людей зводить... Але добре, що моя Яринка до тої клятої хати й не ступала. Мені самому до неї ніколи дороги не було.

Ложка в моїх руках застигла в повітрі. Я підвів очі й глянув на господаря. Він їв собі далі, спокійно, мовби ні про що. Глянув би хтось інший — і повірив би кожному слову. Та не я.

Він щойно збрехав. Спокійно, виважено — ніби й не вперше. Його серце не здригнулося, не змінило ритму. Але запах — тонкий, ледь вловимий — зрадив його. Запах тривоги, стишеної, але справжньої. Тіло, може, мовчить — а шкіра говорить.

Він таки бував у тій хаті. І не просто так, і не один раз. Але навіщо брехати? Хіба якщо є щось, страшніше за саму правду.