Раді Вас бачити!

Я мовчки спостерігав. Вичікував. Чекав слушної миті. Бо часами здається саме час — коли думаєш: «ще трохи — нічого ж не станеться». Та саме вона і є вирішальною. Саме тоді стираються межі, саме тоді звір, що дихає в тобі з глибини, прокидається. І якщо я зірвусь — усі загинуть. Без розбору. Без вини. Звір не розпізнає винних. Звір просто нищить.

— То в чому мене звинувачують? — кинув я, наче недбало, окидаючи поглядом салон. Дивився наче на всіх, але слова ці були для Миколи. Погляд мій спинився на ньому, холодний, важкий. Він це відчув — зіщулився трохи, ледь сіпнувся плечима, але не озирнувся, вперто глядів вперед, міцно стискаючи зброю.

— А ти й не знаєш? — озвався водій. Його рудувата шевелюра здавалась скуйовдженою, а голос звучав глухо, роздратовано, з прихованою злістю. — Блукав тут, як привид. І не дарма від тебе тхнуло тривогою. Підозрілий ти з першого дня.

— То все ж? — я зробив вигляд, що щиро зацікавлений. — Кого ж я, за вашою логікою, вбив?

— Розкажеш, куди дінешся. В двох вбивствах зізнаєшся, — втрутився оперативник, що сидів поряд. — І як, і чому. Усе розкладеш, як по нотах. Слідство показало: той самий почерк, одна рука. І докази знайдуться, не сумнівайся. Можеш навіть не відпиратись.

Водій обернувся до мене, в очах була впевненість людини, яка вже все вирішила.

— Усі ви однакові. Особливо ті, що до лісу тікають — психи, мовчазні відлюдники. Думаєте, що як сховаєтесь серед дерев, то й зникнете. Аж ні. Тебе вже впізнали. Свідок тільки скаже "так" — і все, машинка з району по тебе приїде. Тоді подивимось, як ти заговориш.

Микола сидів мовчки, але я бачив, як він стиснув руку на пістолеті. Його палець ледь здригнувся, коли я знову подивився на нього — довго, не відводячи погляду. Він боявся. Не лише мого звіра, ні. Він щось побачив у моїх очах. Бо там не було страху. І не було зла. Там була порожнеча. А з порожнечею не торгуються.

— В дечому ви, як не дивно, маєте рацію, — промовив я, спокійно, без тіні каяття. — У цій машині справді сидить винний. У злочині. Але не в тому, про який ви торочите.

Мій погляд пропалював потилицю Миколи, наче вогонь, готовий розірвати його на шматки плоті. Не важливо, що вони планують. Нехай оформлюють, звинувачують — мені байдуже. Свій задум я встигну зробити першим. Якщо хтось тут і закінчить гру — то це буду я.

— Побалакаєш, побалакаєш, ще, — роздратовано буркнув водій. Його голос був рівний, як у чиновника на касі, та я чув — у ньому вже грало передчуття перемоги. — Зараз приїдемо, оформимо все, а далі — пиши, як убив, навіщо, чи сам, чи зі спільниками. Нам усе скажеш. По порядку.

Він говорив, наче я вже сидів на лаві підсудних, а сам — герой дня, що впіймав звіра. Його інтонація — це не просто зверхність. Це була самозакохана манія величі. І я добре знав таких. Люди в погонах, з посадами, з миготливими коридорами під ногами — всередині вони крихкі, малі. Їхня вага існує лише доти, доки інші вірять у ту вагу. І саме вони кричать найголосніше поки можуть.

Коли ми під'їхали до будівлі, я уважно оглянув фасад. Побілені вапном стіни — вицвілі, місцями злущені, як стара шкіра. Маленькі вікна з ґратами — без шансів на втечу, хіба що для миші. Перед входом — лавка, дерев’яна, пошерхла, мов свідок чужих очікувань.

Довгий коридор зустрів мене похмурою тіснотою. З обох боків, мов похмурі ніші, темніли прочинені кабінети. Крізь вузькі щілини я встигав ковзнути поглядом у їхні нутрощі: застиглі в півмороці старі дерев'яні столи, незграбні стільці, високі шафи, що приховували за своїми дверцятами таємниці у пильних папках. Кожне клацання моїх черевиків об кам'яну підлогу відлунювалося тривожним шепотом у цій застиглій тиші.

На стінах — пожовклі плакати з ПДР, портрети Шевченка, як у школі. І запах... пилюка, старі документи, тютюн. Люди мають дурну звичку насичувати повітря тим, чим і самі отруєні.

Камери не було — це я зрозумів одразу. Значить, поки не оформлений — я просто «об'єкт у кабінеті». Мене завели у простору кімнату, побілену, як морг. Всюди — сліди дешевизни. Повітря пропахло дешевим одеколоном. На столі валялися недопалки, попільничка тріщала від попелу. Тривога і втома застигли тут у повітрі, мов жир на сковороді — давно, щільно, безнадійно. Кабінет Миколи. Без сумніву.

Мене прикували наручниками до батареї. Зжалились — дали стілець. А може, просто хотіли дивитись зверху. У кабінеті було сиро й холодно, як у підвалі. Лампа під стелею блимала, мов на допиті. Вікно з ґратами — те саме, що я бачив з машини.

Але все це — тільки фон. Вони не знали одного: у кожного полювання є обернена сторона. І мисливець не завжди той, хто тримає зброю.

— Оформлюй протокол, Миколо, — кинув рудуватий чоловік у шкірянці, злегка зневажливо глянувши на мене. — А я з ним побалакаю. Без зайвих папірців.

Він зняв куртку, кинув її на стілець. Під нею — м’язи, що вже давно не тренувалися, але ще зберігали пам’ять про силу. В очах — байдужість, за якою ховалася звичка ламати. Ламати тих, хто не слухається.