Раді Вас бачити!

За криницею, біля старої межі, де починався молодий очерет, я побачив, як щось рухнуло в бік невеликого острівця молодих дерев. Не тварина — людина. Точніше — той, хто прикидається людиною.

Зупинивсь. Прислухався.

Шурхіт — то не вітер. Не птах. Хтось стоїть за деревом, дихає важко, хрипко, зловживає терпінням.

— Виходь, — мовив я спокійно, тримаючи обріз при боці. — Я перший не стріляю. Але не дам підійти до хати.

Кілька секунд тиші. Потім — рипнула гілка, й із заростів вийшов молодик. Не старший за двадцять. Обличчя — хворобливо бліде, під очима темні тіні. Вовкуном ще не став повністю — запах несформований, нестійкий. Такий ще не контролює себе до кінця.

— Я… не хочу шкоди, — хрипло мовив він. — Не за вами прийшов.

Я не знизив обріза.

— Тоді за ким?

Він мовчав. Потім, з поглядом, у якому мигнула якась дика надія, прошепотів:

— За порятунком, — ледь встиг промовити він, як швидкісно та вправно з моєї руки збили обріз.

Це був зрілий вовкун, він не кинувся на мене, а став між мною та хлопцем, прикриваючи його своїм тілом.

— Ми не вороги, — крикнув він, голос хрипів, наче гарчання, та не з погрозою, а з напругою, що межувала з проханням. — Ми тебе вчули ще кілька тижнів тому. Але не підходили. Знали — твоє це. Територія.

— А чого ж зараз вештаєтесь? — кинув я, піднімаючи обріз, та не наставляючи. Просто сховав за пояс, аби руки були вільні.Запаху наближення бою я не відчув. Тож поводитися насторожено, але не агресивно.

— Не маємо вибору, — сказав він, втомлено стираючи піт із лоба. — Йому гірше стало. А бісового некроманта не можемо здолати. Якщо не встигнемо — мені доведеться брата свого на той світ відправити, щоб мертвяком по землі не вештався… — його голос зірвався на шепіт. — Не хотів я чужих втягувати, але мушу просити. Ми одного роду, не дай згинути ні йому, ні мені.

Я мовчав. Глянув на руки молодого вовкуна — чорні нігті, покусані пальці, шкіра в лусці, що вже тріщала від спеки. Старші вовкуни не так змінюються, але цей молодий, нестійкий. І правда — не бреше. Й запах підозрілий, ніби висушеної трави, яка задихнулась та почала пріти. Я не поспішаю з довірою.

— Слова твої до душі не чужі. Та я тут теж не порожньо стою — обов’язки маю.

— Бачив я, — гаркнув він із досадою. — І нюхав. Вони ж не твої. Не вовкуни. І не родичі. То чому ти їх захищаєш?

Я підійшов до нього ближче.

— Бо це моє рішення. І не говори зневажливо про них, коли просиш моєї допомоги. Вони мої. Як буде треба — я за них стану. А вас я бачу вперше. І поки що — просто терплю.

Хвилина тиші. Вітер сколихнув макові острівці, пилок осів на моїй сорочці.

— Якщо не нас, то їх захисти, — пробурмотів він тихше. — Той некромант не зупиниться на одному селі. Вже згноїв стільки душ, що сам Дніпро мутніє. Скоро і до ваших хат дістанеться. Що ти зробиш, коли він прийде? Один? Поки нас троє, можемо його знешкодити. Він душі занапащає, він землю труїть, на якій ти живеш.

Ці слова вже мали вагу. Я не боявся — я просто не хотів бути застуканим зненацька. І ще менше — щоб ці діти, ця хата, ці південні поля серед соняхів і стіжків — постраждали через щось, що не має до них стосунку.

Не запросив їх до себе — повів до сіромахи, старої Олени, що жила на краї села з іншої сторони полів. Вона завжди давала прихисток за поміч: чи дрова нарубати, чи воду з криниці натягти. Годувала просто, але тепло.

Сказав їм: «Увечері навідаюсь». І пішов.

Вони не дуже вірили. Я це нюхом чув. Їхня недовіра була тонка, як бадилля після жнив, але різала.

Та я правду мовив. Якщо вже пообіцяв — то прийду. А от чи стану допомагати — то вже буде видно.

Відчуваючи загрозу, що насичувала повітря, я вирушив з братами. І вже за кілька днів ми вийшли на слід некроманта. Йшли важко — слід плутався, гнив просто під ногами, мовби сама земля від нього відверталась. Стежка то губилась, то верталась назад, петлями крутила довкола себе, мов змій, що власний хвіст кусав. Наче не хотів, щоб його знайшли, чи, може, сам не знав, куди прямує.

По дорозі нам траплялись такі села, що здатні були відлякати не лише вовкунів, а й самих чортів з болота. Місця, де сама смерть, здавалося, обмилувала собі хату під стріхою. Не тому тільки, що ми, вовкуни, чуємо її запах — сморід гнилі, тління, щось глухе, застаріле, що не вивітрюється роками. А тому, що навіть звичайна людина в таких краях не протрималась би й дня.

Все було не так, як має бути. Повітря важке, вогке, наче в підвалі, де зберігають труни. Дух ладану стояв у повітрі, ніби тут постійно ховали когось, але дзвонів похоронних ніхто давно вже не чув — бо ніхто й не плакав. Пси на кожному подвір’ї вили на вітер, гарчали на порожнечу, мов в очі їм заглядав хтось невидимий. Люди — якщо то були ще люди — блукали тінями між хат, повільно, мов у сні. На полях щось робили, але руки їхні, спини — як у воскових фігур, без сили й думки. А в очах — нічого. Порожні зіниці, без блиску, без імені.

Гниль відчувалась у всьому: в соломі дахів, у воді з криниць, у землі, що не парувала навіть під сонцем. Навіть хрускіт під ногами здавався не природним — не суха гілка, а брязкіт кісток, що випадково лишились на стежці.