Раді Вас бачити!

Коли ми вийшли за край пропащого села, усе стало на свої місця. Просто за останніми хатами, де вже й городи не садили, — поле. І на тому полі — не один і не два хрести. А десятки. І ні одне тіло не поховане. Лише мертві, виставлені на посміх чи жах, як засторога. Тіла гнили просто неба, і над ними кружляли ворони, клекотали, як пекельні духи. Пахло мертвим так, що навіть ми, хто бачив смерті більше, ніж днів у році — притихли.

Я поглянув на супутників. І вони мовчали. Один вовкун стишено видихнув крізь зуби — ледь чутно. Більше ми не сказали ні слова. Розвернулись і пішли звідти, швидко, мовби тінь сама гнала нас в потилиці.

Наступне село ми вже обходили боком, широкою дугою, не ризикуючи ступити й на край двору. Бо де закликання вже пролунали, де духи без тіла блукають серед живих — там чужинцям нема чого шукати.

Я потім іще довго носив у собі те, що побачив. Вночі думки, як пси голодні, лізли в голову, шкрябалися зсередини, не даючи сну. Часом здавалось, що ті люди — якщо вони взагалі були людьми — лишились там не просто так. А чи не духів неупокоєних ми насправді бачили? Чи не тіні з минулого, що втратили і тіло, і спокій, та й блукають тепер між двома світами?

Бо хто ж при розумі лишить тіло рідного — батька, дитини, дружини — гнити надворі, під вороном? Хто допустить, щоб кістки лежали без землі, без хреста, без слова останнього? І якщо ті мертві не були поховані — то, може, ті, що ходили серед хат, і були їхніми душами? Тління, яке ми відчували, могло й не від тіл іти, а від самої присутності того, що мертве, та ще не пішло. Вони дивились на нас порожніми зіницями, ніби бачили, та не розуміли. А, може, навпаки — бачили аж надто добре. Бачили, що ми живі…

І від того холод ішов по шкірі. Моторошно й досі, коли згадаю. Немов завивання тої ночі ще у вухах стоїть. Немовби хтось із них заглянув у мої сни — і досі не вийшов.

Коли ми нарешті наблизились до мети, опинились на краю Великого Лугу.

Там запах ударив, як ляпас. Потужний, густий, мов дим із мертвої печі. Смерть була всюди — у вітру, у траві, у кожній грудці землі. Та не проста смерть. Не звична. А пропаща, оглушлива, наче смерть, що не мала кінця. Не остаточна. Така, що чіпляється за плоть, за душу, за саме повітря.

Ціле поле всіяне мертвечиною. Тварини — малі, великі, степові — лежали покотом, шкіра натягнута, очі сухі, порожні. І кожне тіло — ніби чекало чогось. Чекало наказу підвестись.

Сморід не вивітрювався. Навпаки — здавалось, він тільки набирав сили. І навіть я, що нюхав за життя не одне пекло, відчув, як десь усередині, між ребрами, ворухнулась тривога. І зрозумів тоді: не дарма ті вовкуни поміч шукали. Справжнє лихо насувалось.

Молодшому вовкуну не пощастило. Кілька тижнів тому натрапив на некроманську пастку десь на іншому березі Дніпра. Далеко звідси. І якби не друга іпостась, що стримувала чорну хворобу — вже б не дихав. Тінь його вовкулача тримала тіло, стримувала гниль, що лізла в легені. Але довго він так не протягне. І повністю обернутись не може — хвороба крає на обох рівнях. Від тіла до душі.

Щоб врятувати — треба вбити некроманта. Знищити його чаклунську силу. Тільки от питання…Як убити того, хто вже мертвий?

Ми лежимо нерухомо, зачаївшись за курганом. Некромант стояв там, серед покошених часом козацьких хрестів. Старі, похилені камені, порослі мохом, ніби зуби велетня, що проковтнув віки. Між ними кружляє цей… заклинатель смерті. Невисокий, сутулий, але в його рухах є якась моторошна зосередженість. Темне лахміття зливається з присмерком, але бліде обличчя світиться, наче місяць у хмарах. Під очима – чорні провалля, такі ж глибокі, як могили довкола.

Страх змішується з цікавістю, з люттю від усвідомлення наруги над цим місцем, над спокоєм тих, хто лежить у землі. Ми чекаємо. Ми дивимося. Ми відчуваємо, як темна магія цього жерця плете свою мерзенну павутину над Великим Лугом. І ми знаємо – це не може тривати вічно.

Руки в нього весь час щось роблять – перебирають невидимі нитки, креслять знаки над потрісканою землею. Пальці довгі, кістляві, я такими хапаю здобич, але в його рухах немає хижої сили, лише якась хвороблива зосередженість. Часом він зупиняється, нахиляє голову, ніби прислухається до шепоту вітру, але я знаю – вітер тут не єдиний, хто говорить.

Запах стає сильнішим. Не просто тління землі, а щось солодкувате й огидне водночас. Це осквернення, порушення природного плину.

Ми стали свідками того, чого живі не повинні бачити.