Раді Вас бачити!

Якийсь час ми сиділи мовчки, проводжаючи поглядом тіні минулого, що снували поміж нас, мов привиди колишніх слів і вчинків. Тиша не тиснула. І я відчував: мені ця мить потрібна більше, ніж їй. Я ж і досі блукав лабіринтами втраченого, а вона — вже встигла приручити спокій.

— Та годі вже нам із минулим миритись, наче два старигани, — сплеснула вона руками, наче скидаючи з себе пил згадок. — Ти он який, все ще як дубок молодий: плечі широкі, стан — як натягнута тятивка. Ані дрібки тебе ліс не змінив, хіба що в очах — той дикий вогонь відлюдника. Он, може, яка молода вовкунка тебе ще й покорить та поверне до людей.

Я усміхнувся краєчком вуст, але в голосі моєму прозвучала твердість:

— Євдокія, ти ж знаєш. Ні вовкунка, ні жодна жива інша людська жінка — мені не потрібна. Моя любов — то воля. І вітер, що шерсть розгладжує, коли пролітає між дерев. Більше нічого. Ні турбот, ні зобов’язань, ні слів, що обтяжують душу.

— Знаю, — зітхнула вона, і в її голосі почувся той глухий, змирений біль, що з’являється в тих, хто звик не чекати. — Та хтозна, Йоне… Колись і тебе цей світ змусить не зарікатися, — додала з легкою посмішкою.

Я посміхнувся у відповідь — щиро, майже юнацьки, відчуваючи, як щось давнє, невидиме, полегшено зітхнуло між нами. Її слова, її легкість — вони повертались.

У кімнаті, куди я зайшов згодом, усе було на місці. Все, як треба. На ліжку, охайно й турботливо складені, лежали речі — чисті, прані, запах свіжості пройняв мій нюх.

Сама кімната — побілена, простора, дихала пам’яттю: фіранки з вишивкою, старі ікони на стіні, вишиті рушники на гвіздках. Тільки телевізор у кутку — чорний, новенький, мов тінь чужого часу — вибивався з цього острівця минулого. Прикритий білосніжною серветкою з вишивкою по краях, наче намагався вписатись у тутешній лад.

Та ще нові двері — прямо навпроти ліжка. Їх раніше не було. Зазирнув — і здивувався. Цивілізація таки дісталась і сюди. Скромненька ванна кімната сяяла чистотою, ніби чекала мене давно, терпляче.

Я скинув із себе той лісовий одяг, пропахлий вогкістю та хвоєю, що його беріг на "той самий випадок", хоча він давно вже кривився на моїй постаті, як спогад про інше життя. Але служив вірно, мов стара шкіра, що її нарешті скидаєш. Взяв рушник, складений із навмисною акуратністю, ніби чекав саме цієї миті. Він був м’який, гладко пригладжений, і пахнув домом.

Пішов до ванної, мов до чогось незвичного, майже сакрального — чистого простору, де можна змити не тільки пил дороги, а й шматок тиші, яка осіла між плечима.

Вода була теплою, навіть надто — відвик я від такого. У лісі не заведено гріти собі ванну. Там мийся в потічку, хай кусає струмінь, хай оживляє. А тут — тиша, кахлі, дзеркало над умивальником. Я глянув на себе — й не одразу впізнав.

Обличчя стало гостріше. Вилиці — мов витесані ножем. Очі глибші, темніші, з тією тінню, яку не змиєш жодною водою. Провів долонею по густій, темній бороді, відчуваючи її жорсткість А тіло... все таке ж, як було, але зсередини вже інше. Більше сили в м’язах, більше втоми в кістках.

Провів долонею по грудях, повільно — як перевіряв себе, чи справді я тут, а не в маренні. Рубець на плечі ще нагадував про одну сутичку з кабаном. Синець під ребрами — свіжий, від падіння з кручі. Тіло пам’ятає. Воно нічого не забуває.

Я витерся рушником — насухо, сильно, до теплоти шкіри. Звик не пеститись. Натягнув білизну — нову, пахло нею кріпом і милом.

Перед тим, як вдягатися, я зупинився біля умивальника. Там, все лежало до дрібниць підготовлене: дзеркальце, бритва стара, ще з радянських часів, нове лезо в упаковці, мило з запахом соснової смоли, маленький скляний флакон із настоянкою — лосьйон після гоління, певно, домашній.

Подумав, вона не сумнівалась, що повернусь. Вона знала. Відчував це в кожній клітинці простору, який мене зустрів. Все підготовлене, не просто лежить, а чекає, як колись. Кожна дрібниця – ніби застигла мить нашої минулої близькості.

Я не бриюсь часто. У лісі нема для кого, та й борода ховала шрами. Але зараз… Чому б ні, ще довго не доведеться цим користуватись.

Змочив мило, розтер в піну та провів по обличчю — піна лягла тонко, не така густа, зате пахла димом, хвоєю й трохи — тим самим домом, який я залишив колись. Шкіра трохи зашкарубла, жорстка, як кора. Лезо в руці здалось холодним, чужим.

Повів бритву від скроні вниз, обережно, наче різав не щетину, а власну пам’ять. Лезо шкрябало сухо, немов шепотіло щось своє. Я дивився на себе в дзеркалі, бачив, як з-під густої щетини з’являється лице, яке давно забув. Лице, яким мене пам’ятала вона.

Кілька разів порізався — шкіра вже не знала таких рухів. Краплі крові змішувались із мильною піною, червоні крапки на підборідді й шиї. Протер рушником, різко, з роздратуванням.

Потім взяв настоянку — різко пахла спиртом, м’ятою і якимось гірким зіллям. Бризнув у долоні й різко притиснув до щік. Обпекло, як після вогню. Я не сіпнувся. Нехай пече. Так воно й треба — щоб не забути, хто ти.

У дзеркалі дивилось на мене майже забуте обличчя — чисте, суворе, з підкресленими вилицями. Трохи втомлене, але правдиве.

Витерся ще раз рушником, провів пальцями по щоках. Гладко. Наче скинув шар часу. І все ж щось у погляді залишилось незмінне — тінь лісу, запах диму, спокій дикого звіра, який вибрав не людей, а тишу.

Не барився, швидко почав одягатись. Сорочка — льняна, світла, з легкими защіпками — трохи замала в плечах, але зручна. Пальцями защіпав ґудзики, кожен — мов крок до минулого, яке намагалося мене впізнати.

Штани — темні, на ремені. Сидять добре. Потім чоботи — грубі, добротні. І зверху — куртка, темна, не шкіряна, але схожа, з кишенями. Невже такі зараз носять, подивувався я невибагливості.

Провів рукою по волоссю, ще вологому. Не став сушити — нехай просохне сам.