Раді Вас бачити!

— Аконіт... у моєму серці... — прошепотів я, хрипко, із кров’ю на губах.

Вона лише заперечно похитала головою. Твердо. Без емоцій. Але очі її були повні всього — всього, що мало бути чужим для тіней.

— Чому ж ти така холодна... але змушуєш відчувати? — видихнув я. — Ти ж постала з люті... з отрути помсти?

Вона не відповіла. Тільки знову повільно похитала головою. І цього разу... схилилась. Так низько, що її губи — примарні, ніжні, як подих зими — ледь торкнулись моєї щоки. Це був не поцілунок. Це була тиша. Благословення чи прокляття — я не знав.

І тоді світ навколо мене почав танути. Стікати вниз, мов воскова фігура під полум’ям. Марення. Усе марення — крім неї. Вона залишалась чіткою, як межа між життям і смертю. Все інше — пливло. Я провалювався в безпам’ятство, виринаючи лише зрідка, мов потопельник, що бореться з хвилями сну. Тіло неслося вниз, у глибину. А розум ще намагався чіплятись за межу.

— Я повстала з горя й сліз, щоб втамувати чужий біль... — розібрав я її слова. Вони линули до мене, як димка, що стелиться над безлюдним, покинутим лісом — тривожна, тонка, майже неземна. Я вчепився в її голос, мов у єдину нитку, яка вела з темряви, зі сну, з забуття. І вибрався.

— Я... помилявся, — прошепотів я, з хрипотою в горлі, але з певністю в словах, розплющивши очі, а вона все ще була поруч.

Стара кімната з облупленими шпалерами, тьмяними плямами плісняви, ламаними меблями — почала ставати чіткою. Світ, цей спотворений, але справжній, повертався до мене, постаючи крізь тінь.

— Як же я помилявся... — повторив, мов обіцянку. — Ти прийшла не з помсти. Ти прийшла з горя.

Її силует уже не був прозорим, не був просто образом. Плоть і тінь перепліталися, вбираючи реальність, вдихаючи її. З кожним ударом мого серця вона ставала ближчою до живого.

— Це не ти... Ти не вбивала туриста? Саву? — запитав я, дивлячись їй просто в очі.

Вона похитала головою — різко, майже роздратовано. Ні. І щось у цій відмові було страшніше за будь-яке зізнання.

Юстина схилилась, її долоня торкнулась мого боку — обережно, ледь відчутно, але достатньо, щоб я здригнувся. Там, де ще нещодавно пульсувала рана, тепер залишалось лише тупе тремтіння.

— Ти житимеш... — прошепотіла вона.

Преслічна сиділа на колінах біля мене, наче стерегла від зла. А її губи були так близько, що мені хотілось зірвати з них зовсім не слова. І щось у мені загорілось. Не захист, не страх. Жага. Вона торкнулась не лише мого болю — вона пробудила тіло.

Я вдихнув її подих і змусив себе говорити:

— Хто? — спитав, тихо, але з металом у голосі. — Хто вбив їх?

Вона не відповіла одразу. Її погляд змінився — став твердішим, небезпечним. Очі блиснули. Вона відвела їх у бік — у бік дверей. Туди, де нещодавно мене ранили не ножем, зрадою.

— Я побачила його, коли вперше розплющила очі…. Миколу. І він побачив мене. Був наляканий, а я лиш бажала відповідей. Він втік і покликав іншого, вовка… коли я побачила його вовчу суть, то згадала і біль, згадала сором, згадала як ось роздирало із середини, згадала все.

Як я міг подумати, що зі всіх чудовиськом була вона, а не хтось інший.

— Кров туриста повинна була бути їхнім даром, щоб темні сили забрали мене. Так вони думали. Я намагалась врятувати його, але незнайомець загинув, — голос її тремтів наче вогник на вітру.

— Відбитки пальців на серці, — здогадався я. — Ти намагалась змусити знову битись його серце, але не вдалось. І Сави?!

Вона кивнула.

Моє тіло вже ставало пружнішим. Повертався контроль, поверталась та знайома внутрішня впевненість, яка розливається по жилах.

— Коли прийшов другий... незнайомий вовкун, — її голос стишився до шепоту, — він щось знав. Якось... відчув мене. Намагався викликати, говорив до мене, тягнув за собою у світ живих. Хотів правди. Але не встиг…

Вона не відводила погляду, а її руки потяглись до моїх плечей і з такою люттю вчепились, наче це я був її єдиною опорою, останнім мостом, що тримав її на цій стороні. Пальці впинались у шкіру, мовби могла крізь мене втриматись у світі.

— Сава не тікав з будинку. Він намагався увійти до нього, — промовив я, стишуючи голос, ніби розкривав таємницю самому собі. — Вони все сфабрикували.

Я принюхався, вдихаючи повітря зі сторони входу, двері нарозпашку. Федір утік. Старий вовк не став ризикувати — він завжди був обережним. Занадто. І водночас занадто лякливим, щоб зустрітись із тим, що не вміщалося в реальність.

— Тоді я розлютилась... Люди все приходили, винюхували. А ті, що мусили відповісти остерігались, тримались на відстані, — її очі спалахнули тінню. — Лють накрила мене, знову, як хвиля... і тоді прийшов ти.

— Ти пахла смертю. І досі пахнеш, — видихнув я. — Цей запах пронизує все довкола... але...

Мій голос урвався, і я стиснув щелепи, пробуючи впорядкувати думки.

— Чому я не відчув присутності Федіра? — майже вгризся у власне питання. — Я допускав, що він був тут після вбивства. Але ні... проміжок часу занадто малий. Занадто. А він був тут першим, один із перших... І не просто так. Він був раніше за всіх.

Я вдивлявся в темряву за її спиною, де, здавалося, ще лунали відлуння старих голосів.

— І Микола... — додав я з притиском. — Він теж ошивався тут. Поки всі дивились на смерть — він дивився на двері.