Раді Вас бачити!

До мого нюху доносився аромат страху. Хлопчина трясся, як осінній лист на вітру.

— Назаре, не тягни. Зробиш і гульнеш відси одразу, — гаркнув старший.

Очі хлопця ковзнули по обличчях. А потім — на мені зупинились. Залишились. І я вже знав — вкаже на мене.

— Він… — прошепотів хлопець, ледь чутно, майже беззвучно. — Це він…

Ноги все ще тремтіли, коли проходив повз мене на вихід, ледве обернувшись, зірвався в шепіт, такий слабкий, що ніхто, крім мене, не почув:

— Пробач… Вони змусили…

Я мовчки дивився, як його виводять. І вперше за день — повіки на мить опустились. Не через біль. Через людську слабкість. Або навпаки — через силу, якої він не мав, але хотів мати.

— Та де його документи? — гаркнув старший, ледь зачинились двері. Його голос був твердий, різкий.

Рудий, ще тримаючись за руку, тільки знизав плечима. Промовчав. У його очах — злість і приниження, які ще не мали виходу.

— Та що ви тут тоді робили? — не вгавав старший, обійшов стіл і з притиском пішов до мене. Я сидів уже знову прикутий до батареї, мов старий вовк на ланцюгу — не зломлений, тільки знерухомлений.

Старший впритул підійшов і почав мене обшукувати — методично, без поспіху, мов намацував бодай крихту провини в кишенях, рукавах, комірі. Але не знайшов нічого. Тільки холод тіла, твердість кістки, тиша всередині.

Мовчання тривало, доки його не порушив неочікуваний голос — рівний і спокійний, трохи втомлений, але чіткий.

— Будуть пізніше. Їх привезе інший свідок, — сказав Микола, не підводячи очей від паперів. — Вони з одного селища, тут неподалік. А папери я й без документів правильно оформлю. Мені всі його дані вже відомі.

Його голос був мов розріз холодним ножем — не злісний, не вороже налаштований, але такий, що відчувалась вага: він тримав контроль. Не старший, не рудий, а він.

І тільки тоді я трохи повернув голову, щоби глянути на нього. Його погляд знову був настороженим. Микола не намагався мене зламати, не допитував. Він чекав. Він не збирався ризикувати, але як тільки буде момент, він не вагатиметься, не дражнитиме мене, зробить свій крок. Припускаю, це буде пістолет, не як інакше.

— Я піду на перекур, ти як? — буркнув рудий, потираючи забиту руку. Голос у нього був хрипкий, з досадою і залишками злості.

— Пішли, поки є час, — кинув старший, обтрушуючи попіл із куртки.

Вони вийшли, лишивши двері ледь прочиненими. У кабінеті стало тихо, лише стара лампа під стелею ледве жевріла, кидаючи бліде світло на брудну підлогу та потріскані стіни. Я сидів, знову прикутий до батареї, з подряпаними зап’ястями. Напруження в плечах не спадало — як вовк, що чує, як на нього полюють, але знає, що ще не його година.

Микола залишився. Він сидів за столом, мовчки щось розглядав у своїх паперах, намагаючись удавати байдужість. Але я бачив: він чув усе. І не просто чув — обмірковував. Очі його не раз повзли по мені, ніби перевіряючи, чи я ще не проріс у щось інше.

Я розтягнув губи в повільній, твердій усмішці:

— А ти все продумав. Сам спланував, чи це по вказівці Федіра?

Микола підвів погляд. Без емоцій. Спокійно. Але той спокій був схожий на кригу, під якою вже текла тріщина. Я чув його нутро, бачив з чого воно зліплене.

— Думаєш, ти йому друг? — я нахилився вперед, поки не смикнуло металом. — Я знав його щонайменше п’ятдесят років, а ти? Хоч розумієш, із ким зв’язався?

Тиша. Ручка в його руці завмерла, хоча він ще тримав її між пальцями.

— Чи може вважаєш його надійним спільником? — тихо, але з глузом. — Так от, спільник він ще гірший, ніж друг. Він не тримає вірності. Він просто використовує.

Микола опустив очі. На мить. Потім підвів, але вже оголений, наче метал з якого зчистили іржу.

— Він у мене під ковпаком, а ти, Йоне, довго не протягнеш, — прохрипів він, нахиляючись вперед над своїми паперками. У його зіниці щось клацнуло, мов заслінка впала — і ось переді мною вже не офіційна пика в погонах, а справжня сутність, слизька й небезпечна. Наче маска, якою він щодня прикривав свою гнилизну, просто тріснула — і зі шпарини виглянув хижак. — Не варто мене дражнити. А Юстину, я любив. Завжди любив.

Серце в мені стиснулося, а в горлі піднявся хрипкий, тваринний звук — не крик, не рик, а щось середнє між стогоном болю і шаленим гарчанням.