Раді Вас бачити!

— Ти зруйнував усе, що я будував роками... — продовжив Федір, майже шепочучи, ніби вимовляв старе заклинання. — Хай буде проклятий той день, коли ти ступив у це селище…

— Ти втратив контроль над своєю зграєю, — гаркнув я. — Сам підставив їх. Плювати було, скільки людей постраждає — лиш би прикрити безчинство своїх!

— Та не смій казати, що тобі є діло до людей! — виплюнув він, наче отруту.

— Мені є діло до тієї, чию пам’ять стерли, як бруд з підлоги. Начебто вона була ніким!

— Я знав, — хрипко відповів Федір. — Я бачив по твоїх очах тоді, біля тієї клятої хатини. Ти вирішив мстити за Юстину. Але вона ж не твоя мати! Вона ніхто. Не тобі за неї відповідати! Не було між вами нічого, що вимагало помсти! Вона — чужинка. А ти для неї — ще більший чужак. То як вона могла переважити на твоїх терезах свій рід, своє коріння? Тебе покликали, щоб ти вистежив її та знищив!

— Не вона переважила на терезах, — відказав я тихо, але кожне слово било, мов кістяний ніж. — Її смерть переважила вас усіх. Ви нічим не кращі за людей, коли ті демонструють свої найгірші, ниці риси. Як тварі, без честі, без жалю. А може, ще гірші.

Федір нахилився вперед, наче хотів вирвати мені серце своїм поглядом. Його очі палали, вуста стиснулись у вузьку лінію, і я побачив, як він проковтнув страх, засунув його глибоко всередину, куди ніхто не дістане.

— А ти? Ти думаєш, кращий?! — прошипів він. — Ти найгірший з усіх. І з людей, і з вовкунів. Ти ходяче пекло. Тебе не дарма не приймали. Якби не Хрест — давно вже здичавів би. Назавжди лишився б у шкурі. Бо ніхто, ніхто не прийме тебе такого. Ти монстр. Ти справжнісіньке чудовисько! Чуєш!

Хіба могли вразити мене його слова, коли я вже сам себе заклеймив — тавром гіршим за смерть. Я — прокляття. Для себе. Для кожного, хто мене оточував. Я це знав, як прописну істину.

— Так… я чудовисько, — прошепотів я, вдивляючись у його лице, наполовину приховане тінню. — Чудовисько, перед яким ти відповіси за все.

— Відповім? — Федір розсміявся, різко, сухо, мов корч, що ламається під вагою снігу. — Я зробив усе, щоб захистити своїх. А ти? Ти все зруйнував. Так, я вбив того клятого туриста. І не шкодую. Це була жертва. В ім’я моїх намірів. Благої мети для общини.

— Навіщо? — запитав я. Просто. Без емоцій. Хоч глибоко в собі вже знав — нічого з його уст не змінить суть.

— Щоб позбутися її, — прошипів він. — Дар темним силам мав відкрити щось... на кшталт порталу. Відкрити двері, через які її мало затягнути. Але щось пішло не так. Клята дівка… вона не давала спокою. Її поклик ставав гучнішим. Вовкуни почали чути його. Один за одним. Вона — як магніт. Я ледь встигав відводити їх зі стежки. Вони навіть не розуміли, що давно звернули. І вже йшли просто в її обійми.

Він зробив крок уперед. Вітер підхопив край його плаща. В очах не було каяття. Лише стомлена злість.

— Я знав, — сказав він, — що вона мститиметься. І кожен із нас стане її жертвою. Я мав це зупинити.

— Але Сава… — почав я, дивлячись йому просто в очі. — Сава не був її жертвою.

— Він був дурнем! — зірвався Федір. — Він намагався її врятувати! Вивести на світло. Світло… — він засміявся тихо, з присмаком гіркоти. — Для мстивого духа?! Яке, скажи, світло?!

— Ти… вбив його? — слова давались важко, в них не було гніву, бо в це я не міг повірити.

— Ні. — Він похитав головою. — Він хоч і був добродушним ідіотом, але своїм. Він став просити її… вмовляти. Торкнувся її навіть. Вона розлютилася. Я бачив усе — прибіг, коли вже було пізно. Її гнів… він показав йому щось. Її справжнє обличчя. Смерть. Чисту, неприкриту. Його серце просто… зупинилось. Може, він побачив ще щось, чого я не зміг. Я був надто далеко…

Він відвернувся, подивився на ріку.

Преслічна казала правду. Сліди на серцях туриста і Сави, це невдала спроба реанімувати їх життя…

— І що я мав робити? — прошепотів він. — Я знову спробував її прогнати. Використав темний дар. Хотів, щоб смерть Сави не була даремною. Але навіть портал… навіть ці кляті двері в пекло не забрали її. Вона сильна, як тварюка, яка вижила у власному полум’ї.

— А потім, — стиха додав я, — зговорився з Миколою?

Між нами — кілька кроків. Я міг подолати цю відстань ще до того, як він кліпнув би оком. Але я слухав. Слухав цю брудну, гидку сповідь. І, найстрашніше, хотів чути. Може, шукав у його словах тінь виправдання для власних вчинків. А може… просто хотів дізнатись про Неї більше.

— Це й не було проблемою! — загарчав він, очі палахкотіли. — Микола бачив її… бажав ще сильніше, ніж я, її знищення. Він був свідком її смерті, безмовним, страхітливим і байдужим. Певно, і він чув її поклик мстивої тварі… Якого біса вона повстала? Через рік! Пекло що, суку не гріло?!

— Невдовзі сам перевіриш, чи гріє пекло! — гаркнув я, міряючи очима кожен сантиметр між нами.

— Думаєш, це просто?! — вибухнув він у відповідь. — Тримати молодняк під контролем! Та тебе самого ніхто й ніколи не зміг втримати! Хрест — він лише прикидався, що тебе розуміє. Ти був для нього — знаряддям. Засобом. Хтось, кого можна використати. Чи розумів він тебе насправді?.. — хмикнув. — Ти сам в це віриш? Тебе, боялись! Саме страх до тебе давав йому владу. Йому повноцінну владу, не тобі! Розумієш, всім нам доводиться йти на хитрощі. Бо інакше — загинеш. Бо виживає не найсильніший… а найгнучкіший. Все пішло шкереберть з твоїм приходом!

— Усе пішло шкереберть тоді, коли ви з тим пацюком не сказали Андратію всієї правди про дочку! Відмахнулись від його болю, знецінили людське життя, її життя, — гарчання та хрипіння рвались з мене, роздираючи горло. — Не покарали винних! Ось коли почався відлік… Відлік до сьогоднішнього дня.

Звір знову рвався на волю. Бажав крові. Я ледь стримувався, але все тіло уже пульсувало передчуттям розправи.

— До чого тут він?! — огризнувся той, змішавши злість із виправданням. — Йому лиш треба було глядіти за дочкою! Щоб не вешталась, де не треба! Все почалось з її легковажності. Вона пішла проти наших інстинктів. Ось і має, що заслужила.

Отже, він не знав, хто повернув до життя Юстину. Йому невідомо про некроманта!

— Не посперечаєшся… І ти матимеш, що заслужив, — прошипів я. — Ти пішов проти моїх інстинктів. То не смій дорікати тим, що я зроблю з тобою!

Він сполотнів. Нарешті. В його зіницях промайнули образи — те, на що я здатен. Те, що станеться з ним ще до того, як серце припинить битись.

— Ти мав… мав лише відправити її до пекла! — зірвався. — Лиш позбутись тієї клятої суки!

— Для того ти і покликав мене, але прорахувався, — видихнув я. — Я вже зрозумів. Ти вважав, що таке чудовисько, як я, здолає її. Знищить. Бо ми схожі, правда ж? Я і вона…

— Так, — вирвалось із нього. — Так!

Він зробив півкроку назад. Але очі все ще тримали виклик.

— Так, Маріос і Драгош погралися з нею… Але вони не знищили стільки життів, як ти! — закричав він, аж горло йому зірвалося. — Тож коли прикінчиш мене — не забудь… Піди й сам удавись!

За мить я вирву йому той поганий язик і розтопчу в багнюці. Я ступив до нього.

Пролунав постріл.