Раді Вас бачити!

За пів року активної підпільної боротьби, яку батько називав святим обов’язком, а його товариші — справжнім опором, ми втратили спокій остаточно. Його дії спричинили багато смертей. Батько ж казав — «вимушені жертви». Але матері урвався терпець.

Вона мовчки дістала стару валізу з-під ліжка й почала складати речі.

— Мамо… — прошепотів я, ще не вірячи, що все відбувається насправді. — Почекай… Дочекаймось тата…

— Ні! — її голос зламався, але руки не зупинились. — Більше не буде цього… Ми їдемо!

Я кинувся до неї, обійняв, хапався за руки, намагався втримати, якось зупинити те, чого не розумів, не хотів приймати.

— Ми ж завжди були разом… Ти, він і я… Завжди…

Але мати відштовхнула мене. Вперше — так різко, так холодно.

У вухах задзвеніло. Її обличчя змінилося — очі палали тією самою люттю, якою завжди світився батько, коли говорив про «боротьбу». Тепер вона була схожа на нього.

— Збирай речі, — прошепотіла. Голос уже не гримів, але в ньому було щось остаточне. — Лиш найнеобхідніше.

У двері задзвонили. Вона навіть не подумала — автоматично кинулася їх відчиняти, зціпивши зуби й готуючись зустріти батька черговим вибухом болю і докору. Її сукня ще була зморщена від нічної тривоги, волосся розтріпане — як її душа.

Але замість батька — її зустрів звірячий погляд вицвілої уніформи й хрусткі черевики на порозі. Її штовхнули зі страшенною силою — вона вдарилася об стіну так, що затріщало в шиї, й осіла на підлогу, а в квартиру лавиною ввалились постаті з гвинтівками, з шепотом смерті в очах. Залізо й страх різко заповнили повітря. Це був тріумф зла, що роздер моє життя на ще одне «до і після», несподіваний, гучний, остаточний.

Саме тоді відбулось моє перше справжнє знайомство зі світом. Не з тими ідеалістичними казками, які розповідав батько про правду й визволення, а зі світом, де кігті страху розривають плоть, де все людське — лише тінь перед хижою пащею.

Перша кров. Перший розрив у душі. Перше шалене, майже звіряче бажання зірватись із місця, перетворитись, накинутись, роздерти, шматувати… І, можливо, саме тому моє перше перевтілення відбулося раніше, ніж у інших вовкунів. Бо те, що я побачив — витиснуло з мене дитину назавжди.

Але тоді я ще був маленьким, слабким, беззахисним хлопчиком, змушеним дивитись. І вже ніколи це не могло стертись з моєї пам’яті.

Вони знущались із неї. Били. Ґвалтували. Роздирали її крик на шматки, поки хтось тримав мене за голову й розтягував повіки пальцями — щоб не заплющував очей. Щоб дивився. Щоб пам’ятав. Щоб тіні минулого проросли в мені корінням.

І я пам’ятаю. Як уперше прокляв батька. За те, що не послухав маму. За те, що залишив нас. Хоч тоді я ще не знав, що на той момент він уже був мертвий — розстріляний, десь у катівнях Дефензиви чи на околиці міста. Йому навіть пощастило більше, ніж їй.

Мати ще намагалася чинити опір — тіло її рвалося з полону, хотіло захистити мене, вирватися, перевтілитись. Але коли один із них приставив мені до скроні пістолет і прошипів «ще рипнешся — стрілятиму», вона мовби зів’яла. Її очі потьмяніли. Наче щось у ній згасло. Як наче хтось прокляв її… чи наклав закляття.

Згодом, коли я подорослішав, я зрозумів її вибір. Вона не здалась. Вона вирішила. Між втечею і моїм життям — вона обрала мене. Навіть якщо це означало покору. Навіть якщо її тіло перестало бути її.

Вона не протягла довго. Після того, як вони пішли, після тієї ночі знущань і болю — вона померла. Просто у мене на руках. Тихо. Беззвучно. Кров текла з неї, як втомлена ріка, яка не мала вже берега, до якого варто приплисти. Я потонув в озері крові, її крові.

Не плакав. Лише клявся.

Поклявся, що знайду кожного. І зроблю з ними те, що не зміг тоді. Хоч спершу то була лише безсила лють, крик душі, яка ще не знала, як бити.

Але я здійснив свою помсту. Згодом, коли звір розідрав мене на шматки, щоб зібрати вже заново, по-своєму, по-новим правилам.

Коли вони зникали один за одним, ніхто не міг пояснити, чому в кімнатах залишався кривавий слід, шматки плоті, що ніколи не лежали поруч. Люди ще довго шепотілися в страху, ті, хто навіть не бачив цього на власні очі.

Великі очі жаху залишились на обличчях тих, хто запізнився зі своїм покаянням.

Я рвав їхню плоть із такою насолодою, що сам себе лякав. Кожен крик, кожне вирване ребро — то було не просто помста, то було очищення, вибух того, що роками роз’їдало моє нутро, наче отрута. Я не вбивав одразу. Ні. Я навчився шкребтися кігтями крізь тіло так, щоб біль пронизувала їх повільно — мовби тліла свічка в грудях.

Вони благали. Дехто мовчки — очима, в яких ще тліла надія. І саме тоді я давав їм шанс. Маленький. Примарний. Просто, щоб побачити, як він згасає. Як у зіницях палає останній вогник життя, а потім… тиша. Шепіт помсти долинав з мого горла, а їх душі гасли ще до того, як тіло встигало збагнути, що помирає.

Мої руки були в крові. Я ходив по трупах — буквально. І хоча в мені було щось звіряче, дике, заборонене, я не шкодував. Я віддавався цьому сповна.