Раді Вас бачити!

Промайнувши двори Шепоту, я повернувся до того, з якого вислизнув вночі.

Перескочивши похилений паркан, я принюхався. Господар ще не прокинувся, та хтось у дворі вже ворушився. Прокрався до повітки, прийняв людську подобу й нашвидку одягнувся. А от спантеличений, розгублений вираз довелось сховати — за звичною маскою відстороненості.

Вийшов на подвір’я, пройшов в глиб та присів на ґанку. Не хотілось заходити до задушливого, малого будиночка. Не зараз.

Перші промені вже й сюди дістались — торкались гірських вершин, що, мов списи, стирчали з обрію, обсаджені ялинами аж до підніжжя.

Звідти тягло спокоєм. Там усе завжди було зрозуміло: хто хижак, а хто здобич. Жодної плутанини. Вона починалась лише там, де були люди. Де натовп.

Двері за спиною скрипнули. Я не озирнувся — і так знав, хто йде.

— О, Йоне, ви вже не спите. Рання пташка! Я теж… хоча, зізнаюсь, іноді спала б до обіду, — бадьоро защебетала Тамара, вже вдягнена й з двома відрами в руках.

— Доброго ранку, — мовив я, підводячись і забираючи в неї повні відра. Вона навіть здригнулась — не чекала, але не пручалась.

— Та що ви, не треба, я ж звикла вже, — щоки її відразу розквітли рум’янцем.

— Нічого, поки я тут — можу допомогти. Куди?

Не мав я ніколи охоти втручатись у людські справи, навіть у такі дрібниці. Та її очі... вони змушували мене ніяковіти. Я б краще каміння на плечах тягнув, аби не дивитися в них. Ось від кого її дочки успадкувала цю спокусу, таку безсловесну й сильну.

— Туди, до садочка, — показала вона за невеличку сітчасту огорожу.

Вона ніяково йшла поряд, не знаючи, куди подіти руки. Одяг на ній — простий, майже скромний, але манірні, тонкі пальці видавали інше, як і тендітна, надто вразлива шия. Волосся сховане, заткане під хустку, що зав’язувалась позаду. Проте від цього лише більша схожість, від того, що обличчя відкрите та щире. Хоч зріліша, але щось у ній зосталось незмінним, те саме, що колись могло звести з глузду будь-якого чоловіка.

Та очі… очі були її, преслічної. Тільки в Тамари вони не палали — в них жив смуток, глибший за найглибшу печеру, і важчий, ніж найвища гора.Я намагався не дивитись. Не зиркати. Але здавалося, її ніяковість проростала й в мені — лізла в шкіру, змушувала стискати пальці без причини.

Перелив відра, повернувся, і все мовчки. Очі втуплені у землю, не знав куди подіти — бо перед взором знову спливали нічні видіння. Її дотик. Її стогін. Її втрата. І, як на зло, варто було думкам хоч на мить торкнутись привида Преслічної — як напруга одразу здіймалась у паху. Звір, що причаївся в мені, ще не спав.

— Ой, яке ж то знову горе в нашому селі, — раптом заговорила Тамара, беручи відра й важко зітхаючи. — Ще торік казала: спалити до чортів той дім!

Я мовчки йшов поруч, вона зійшла на поріг і на мить озирнулась.

— Шкода мені вашого друга… Ви б хоч скажіть їм — хай від того будинку й щепки не лишиться. Бо знову лихо в чийсь дім прийде…

Я знав — це не злість, а туга й біль за втрачену дочку говорила в ній. Придивився до її постаті, а чи могла б вона це зробити?Та чи могла вона... воскресити її?

Але ж якби воскресила — навіщо б просила спалити той дім? Хіба не мали б до чогось прив’язати того, кого повернули з того світу? Отож, саме той клятий будинок, мабуть, і був прив’язкою.

Думки завертілись у глухий кут, але я мав вийти з нього, якнайшвидше. Передчуття в мені затаїлось чогось неминучого та фатального. І почало шкребти, голосніше за голоси живих навколо.

— Співчуваю вам. Це справжнє горе — втратити дитину.

Вона змінилася миттєво. Немов я випадково назвав щось надто особисте, щось таємне, що ховала глибоко всередині. Лише кивнула, без слів. Я не хотів… бачать боги — не мав наміру ворушити її рану. Але мусив, бо клубок цей уже й мене затягував.

— Всією вашою родиною тяжко це носити, — додав я тихо. — Для когось вона була дочкою, для когось — сестрою, а ще — онукою…

Обличчя її змарніло, наче попіл осів на нього.

— Мати моя… — прошепотіла. — Одразу після звістки про Юстину злягла… Поховали майже водночас.

— Пробач, — мовив я.

Вона кивнула і, нічого не відповівши, рушила до хати.

— Добре ще, що іншу її бабцю давно землі віддали… — пробурмотіла вже на ходу. — Не думала, що колись таке скажу…

Я почув — хоч сказане було ніби для себе.

Отже, якась з бабусь — навряд чи. Хіба материна, ще встигла щось утнути перед смертю. Але це вже з розряду легенд.Я все ще стояв у тумані думок, намагаючись зрозуміти, де той вузол, з якого розплестися.Потрібні свідки.Потрібна правда.Повернусь до тих, хто має, що ще приховувати.