Раді Вас бачити!

Мого питання Федір не очікував.

— Що ти знаєш про смерть Юстини?

Його перекосило, наче вдарило зсередини, хоч не дрогнув жоден м’яз на обличчі, все читалося в очах. Я одразу відчув — запах затхлості та плісняви, що довго ховалась у старому підвалі, який роками не відкривали.

Повернувся до нього всім тілом, втупився прямо в очі, без притворства й гри, яку ми приберігаємо для сторонніх — як той, хто хоче знати правду.

— Навіщо вона тобі? — буркнув він, голос різнув по тиші, як заіржавілий ніж. — Давно вже спочиває, сирою землею накрита.

— Питаю, бо треба, — мовив я стиха, але з таким притиском, що повітря між нами завмерло. — Повторювати не буду.

— Ну що! — зірвався він, очі бігали, як в зайця загнаного. — В петлю полізла, сама. Хто зна, чого їй стрельнуло в голову. Жінки... Всі з перепадом.

— Сама? — злегка нахилившись уперед. Голос мій став твердим, ніби камінь по зубах.

— Сама! — виплюнув майже злісно. — Я був там того дня, коли її знайшли. Чув запахи, вони говорили. Сама полізла, як ошпарена. Це я можу підтвердити.

Не відчув запаху брехні, але чітко відчував його тривогу, що пробиралася його шкірою, з наміром вивільнитися.

— Що ще знаєш? — не відпускав я, вичікуючи, як вовк у засідці. Голос мій витриманий, навчений, але в ньому було щось... таке, що змушувало шкіру стигнути.

Я відав, що він знає більше. Більше, ніж скаже слідчим. Більше, ніж готовий виказати мені. Але він скаже.

Запах знову змінився — тепер він був густий, різкуватий, ніби повітря вже засмерділося старою тайною, мокрим ґнотом і лоєм. Наче навколо нього щось невидиме сповзло з даху і обвилось навколо, стискаючи.

— Не треба воно тобі, — буркнув він раптом, уже без спроб гратись у впевненість. — Не чіпай того, що давно згнило. Знаю, що кажу.

Його голос задрижав, і не від холоду. Я наблизився, поклав долоню йому на плече — з вигляду дружньо, але тиснув сильно. Кігті мої, що миттю витяглись з пальців, прорізали тканину його старої ватної куртки, врізаючись до тіла — як нагадування, хто з нас дійсно вийшов з лісу.

Я не погрожував. Демонстрував.

І він це відчув. Та не мене він боявся. Я бачив це. В його очах жив страх — не переді мною. Інший. Глибший. Вкорінений.

Наче за його плечем стояло щось. Те, про що не можна згадувати вголос.

Тоді від кого ж тремтить твоя душа, Федоре?..

— У звітах не писали, — буркнув старійшина вовкунів, трохи відвертаючи голову, — бо знали: як батьки вчують — буде ґвалт на все село. А їм, сам розумієш, зайвого галасу не треба було. Тряска така, що аж на область піде.

Зависла мить. Він кліпнув, стис губи, хотів щось втулити, та під моїм пильним, безжальним поглядом проковтнув власний страх — і прорвало:

— Зґвалтували її… І страшно, Йоне. Не просто так… Там таке було, що хоч землю гризтимеш. І не дивно, що в петлю полізла. Це, мабуть, єдиний вихід, який вона бачила...

Мене наче хто обухом по потилиці. І все одразу стало на свої місця.

Ось чому Преслічна не відпускає. Ось чому вертається. Вона не просто душа — мстивий дух. Сильний, дикий, як буря. Та сила не береться з порожнечі. Вона — з болю, із сорому, з безнадії. З бажання покарати. Але не сама повернулась. Ще й через рік по смерті. І з такою силою і живою плоттю… Не вміють того душі без допомоги когось зі світу живих.

Я лиш раз у житті бачив щось подібне. Молодий був, кров грала, занесло мене на далекий південь, де сонце землі випалювало, де сила велика в Лугу ховалось.

Тоді теж трупи без слідів, душі не йдуть, земля їх не приймає. А корінь зла був у некроманті — сморід стояв такий, що пси вили, ще за милю чули, що тут щось нечисте коїться. І ми швидко його вирахували — від нього тягло гниляками, як зі старого підвалу, й смердючим духом, що аж повітря стояло, мов затхле, і вдень, і в ніч. А шкіра в нього — бліда, мов із соломи витесана. Очі — як застигла вода в болоті, мертві. То був знак.

І от я собі думаю — якби тут таке саме було, то ж хіба б село не засмерділось тим смородом? Хіба б пси не бісились, корови не відмовлялись пастись, діти не плакали ночами? Нема того. Спокій... наче нічого не відбувається. А смерті є. Душі знов не йдуть. Значить, не простий тут слід.

Некромант... Такий, що маску носить, або силу свою ховає. Або ж молодий некромант, що силою ще не напився і духом не засмердівся.

Не знав я меж їх сили, не знав, чи вміють прикидатись. Але знав точно, рано чи пізно слід неможливо буде сховати.

Більше нікому такі речі не під силу, лише темному жерцю смерті. Лиш той, хто знає старі, заборонені заклинання. Лиш той, хто чув шепіт з-під коріння дерев, з глибоких печер і могил. Ці знання не гуляють світом. Їх не вчать аби кого і чужим не переказують. Вони — для своїх. Передаються, як хрест, що долю відмітив. З кров’ю, з кісткою, з тінню.

І це лиш початок списку нових питань.

Чому ті, кого Преслічна забирає, не пов'язані між собою? Хіба що... один з них щось таки знав.

— Сава… — почав я, — він про те знав? Про наругу над дівчиною?

Федір лише кивнув. Повільно, мов гиря на шиї тягнула. Очі його затьмарились.

— Ми вдвох і знали. І мовчали. Бо нащо ще більший галас здіймати?... — голос його затремтів. — Це б до життя її не повернуло.

— Ти сам розповідав, — продовжив я, пригладжуючи внутрішнього звіра проти шерсті. Мені не подобалось те, що я чув, відчував, як загрузаю у всьому цьому ще сильніше, — Як про Савину смерть почув, то одразу сюди примчав, у шкурі. То скажи мені, у хату в ту ніч заходив?