Раді Вас бачити!

Сьогодні вночі я дозволив собі перейти межу — й тепер стримуватись ставало дедалі важче.Жінка, що пахла вареними буряками, відступила, ковзнувши очима кудись за мене. Стояла, мовчала, згортаючись усередину, але не тікала. Очі її звужувались, палахкотіли. Та зрештою вона пішла — повільно, обережно, спиною, як перед диким псом. Не обернулась. Здоровий глузд нарешті підказав їй, де їй буде безпечніше.

Я чекав, поки її постать зникне за поворотом.

Тільки тоді розвернувся до школи — порожньо. Її вже не було. І добре.

Я рвонув з місця — туди, де залишки рівноваги ще могли в мені жевріти. Там, де я міг згадати себе, відновити рівновагу.

Ліс прийняв мене з радістю, з відкритими обіймами. Знайомі звуки, запахи — вони охопили нутро, наче ковдра, в яку занурюєшся з лихоманки.

На ходу я скидав одяг — не розривав, ні. Поки ще залишався контроль, я зберігав його. Хотів повернутись. Але тіло рвалося вперед, між дерев, і я мчав — з кожним кроком, з кожним ривком…

Кістки хруснули. Одна за одною.

Тіло перекручувалось, як вогонь, що ламає дрова. Я звалився з людських ніг, а підвівся вже на чотирьох.

Я мчав.

Лапи гупали по вогкій землі, розгризаючи підлісок, здіймаючи в повітря глицю, бруд, торішнє листя. Повітря злітало в легені пекучим шквалом, груди розпирало, тіло прагнуло розриву — вперед, далі, швидше. Геть від того погляду, що весь час перед очима.

Запахи навалювались хмарами — мох, пріла кора, трухляве коріння, страх зайців, пересушена шерсть лисиці, сліди старої крові. Я відчував усе. Світ був розгорнутий переді мною на тисячі ліній і пульсів, як пісня, що лунає в шепоті гілок.

Я рвався до тієї, що дрижала неподалік.

Маленька. Сріблясто-сіра. Серце її калатало, як мішень.

Я злетів з пагорба й приземлився майже безшумно. Звірина не почула. Лише завмерла. Щось торкнулося її інстинктів. Я міг зараз.

Міг знищити.

Але не зробив.

Тремтів. Лапи грузли в моху. Дихання рвалося з пащі. Я дивився на неї, як на єдину істоту, яка не має вини. Ні в чому. Жодного слова. Жодного погляду. Жодного натяку на людське.

І я побіг далі. Не став забирати її спокій.

Цього не буде досить. Я не насичусь.

Глибше. Біг далі. Я хотів відчути, як хрустить. Як розривається. Щось, що може стати символом моєї втечі. Я вже не людина. Людина всередині кричала, але вовк її заглушив.

Тоді я знайшов козулю.

Запах її солодкий, свіже м'ясо ще з вечора, слина зібралась в пащі, як отрута.

Вона підняла голову, щойно я рушив.

І побігла.

А я за нею.

Кожен стрибок був жорстоким, хижим. Я не тікав — я гнався. За нею, за собою, за відчуттям, що можу щось контролювати. І коли я наздогнав, не вагаючись, я рвонув пащею в горло. Вона сіпнулась, захрипіла, й усе скінчилось.

Але не в мені.

Я стояв над тілом, дихаючи важко, з кров'ю, що стікала з іклів. Але не її кров мене лякала. А те, що я бажав бачити замість неї — не козулю, а когось іншого… Людей, які безжально кривдять інших, і вовкунів, які не здатні стриматись та вдягти контроль на себе і тих, хто береже мерзенні таємниці інших.

Я завив — голосно, болісно, роздираючи простір тваринним стогоном. Ліс не врятував мене. Він, навпаки, розжарив нутро, помножив бажання, посилив те, що я намагався придушити. Я мчав далі — від Шепоту, від дівчини, від себе самого. Та згодом збагнув: вітер водив мене колом. Я не віддалявся. Я не тікав. Я лиш глибше заходив у себе самого.

Я повернувся до мертвого тіла козулі. Воно ще парувало, вільно лежачи край лісу — не там, де все повне хижаків, а там, де мертвішає навіть повітря. Я вгризся в сиру плоть, не з голоду — з принципу. Бо ліс має свої правила. І головне з них — не марнуй здобич. Шануй жертву.

Я знав: повернуся.

Увійду в селище вовкунів. Приборкаю звіра в собі на короткий час — достатньо, аби зібрати останній пазл, доки мій розум ще хазяїн інстинктам. А потім я зійду на тих, хто заслуговує.І вже не як людина.Я нагодую вовка. І остаточно залишу людей позаду.

Шлях здався коротким, коли я перетнув межу вовчого селища. Саме місце притягувало мене, шепочучи крізь землю й холодні вітри. Кілька вовкунів на вході одразу відчули мене — але не наближались, насторожено стежили за моїми рухами. Я ішов у своїй звіриній подобі, тримаючись по дузі, вибираючи шлях так, щоб не провокувати кого не треба. Мене супроводжував запах — різкий, хижий, чужий. Він попереджав: зараз я не друг, але й не шукаю бійки. Вони відчували це. Тому тримались на відстані, готові в будь-яку мить кинутися, але поки лишень спостерігали.