Раді Вас бачити!

Я захитався й упав на одне коліно, підтримуючись рукою. Дихання — рване, свистяче. Світ почав хилитись. І саме тоді — я побачив її.

Тінь Юстини. Вона з'явилась у проході будинку, мов згусток чорнила на поверхні води. Витягнулась до мене, ніби хотіла щось сказати, щось передати… Але не могла пройти. Її тіло билось об невидиму межу, яку не бачив жоден смертний. Вона була замкнена в будинку.

Щось утримує її там… мертві чари.

Я впав другим коліном на землю.

Страх змушує людей йти на відчайдушні речі, подумав я, стискаючи пальцями гарячу рану. Вона пульсувала, дихала болем, ніби в ній жив хижак, що виривається назовні. Але пальці розтискались, втрачали силу. І рана чомусь лише сильніше кровоточила.

— Ти не зіпсуєш усього, до чого я йшов роками. Чуєш? — пролунав голос з темряви.— Я захищу общину. Навіть якщо доведеться пожертвувати кимось із нас, — сказав Федір, вийшовши з тіні, наче з нутра самого пекла. Його очі, хоч і залишались людськими, вже не мали того вогню. Лиш холод і обережність — він зиркав на будинок, наче чекав, що з темряви вилетить щось зубате й обійме його горло. Потім повільно підійшов до мене.

— Ти мусив знищити ту тварюку. А натомість… ти пропах нею, — його голос був наповнений відразою. — Ти весь нею насичений. Йоне… Я не тому кликав тебе.

Я підняв на нього важкий погляд. В очах усе плуталось — кольори гасли, як жар у снігу. Слабкість накривала, тягнула донизу, розчиняла мою волю.Руки стали мов дерев’яні. Не слухались. Серце билося, та не пульсувало — билося дарма.

— Федіре… Що з тобою сталося? На кого ти, чорт забирай, перетворився? — прохрипів я, стискаючи зуби.

Голос ішов крізь біль, мов крізь скло. Рана палала, він точно знав, куди бити, і як.

— Федіре… Це точно спрацює?.. — тихо спитав Микола. Його голос тремтів, він стояв осторонь, бо не наважувався зробити навіть крок.Я відчував його запах — страх, змішаний із залізом, з потом, зі зрадою. Між нами було кілька метрів. Але ті кілька кроків зараз здавались нездоланною прірвою.

Відчуття абсолютної, нищівної знемоги знову стискає моє нутро. Давно, дуже давно я не пізнавав цієї паралізуючої втоми, цієї смертельної апатії, що пронизує кожну клітину мого тіла. Лише одного разу, в минулому, ворог підкрався так близько, настільки підступно, що зумів завдати удару в найболючішу точку. І то був не хто інший, як той, хто ділив зі мною хліб, хто знав кожен вигин моєї душі, кожну тріщину в моїй броні.

Але того разу я зміг перевтілитись та зцілитись. А зараз нутро чомусь мовчало.

— Так, ти вже відчув силу отрути, — процідив Федір.

Лезо ножа було змащене аконітом, отруюючи кожен мій подих. Мною настільки заволодів запах смерті, що я не відчув аромату отрути на лезі, і ворога що підкрався з тилу. Чого я ще не помітив утопаючи весь цей час в солодкому ароматі гнилих яблук?

— Ти зговорився з людиною проти свого. — голос мій хрипів, сипався. — Невже я так довго був відсутній, що світ перевернувся з ніг на голову?Невже все це — новий порядок? — Я зібрав рештки сили й піднявся на одне коліно.

Микола відсахнувся, мимоволі. Відступив.Під його ногами тріснули мокрі гілки, як щось живе, що не витримало напруги.

— Ти казав, аконіт знесилює вас, коли потрапляє в кров?.. — промимрив Микола, і його запах, наче від металу, вкрився шаром іржі, що лізе зі страху.

— Це так, — кивнув Федір, схилившись ближче. Його обличчя кривилося у зневажливій гримасі. — Просто він міцний горішок. Все ще тримається старих порядків, тягне за собою тінь минулого, мов священну реліквію. Коріння його глибоке, вперте, майже кам’яне. Але ж і не такі дерева валили.

Я вдихнув повітря, холодне й ржаве, разом із власною кров’ю. Пекло в ребрах, але думка про смерть була далекою, майже комічною.— Ти знаєш, що я зроблю з тобою за це?.. — сказав я низько, майже спокійно. Кров стікала, гаряча, липка, але я не звертав на неї уваги. Я не помру. Не зараз. Не раніше, ніж відплачу.

Він нахилив голову, прислухаючись до моїх слів, мов хижак, що вже тримає тебе за горло, але ще не стиснув.— Я знаю, на що ти здатен, Йоне. Досі в моїй пам'яті живе той звір, що прокидався в тобі, та нестримна жага крові, яка тебе поглинала. Ти був єдиним, чию волю я ніколи не міг зламати, від самого початку нашої… зустрічі. За старими законами, влада над усіма вовкунами мала б належати тобі. Ти б їх розчавив своєю силою, підкорив без жодного зусилля. Їхні звірячі інстинкти завжди це відчували. Як і я. Але послухай мене, Йоне.

Він зробив крок ближче, вже не ховаючись.— Ось у чому річ, брате. Ти звідси живим не вийдеш. Я не дозволю. Хоч би якою могутньою була твоя лють, проти нашої спільної, глибоко вкоріненої слабкості ти безсилий. Ти захлинешся у власній крові, перш ніж зрозумієш, що програв.

Я зареготав. Хрипло, низько, і в тому сміхові було все — біль, ненависть, розчарування, й гірка втіха.— Багато базікаєш, — прохрипів я, посміхаючись криво. Кров знову торкнулася губ і потекла вниз, тепла, як спогад.

Біль була надзвичайна, але лють сильніша.