Раді Вас бачити!

Темний жрець обвів всіх поглядом.

— Я не можу погодитись. Я бажаю розплати. А ви дикуни не варті й крихти довіри, — сказав Андратій з гострим, майже ріжучим голосом. У ньому звучало попередження, майже як клятва.

Я завмер. Не міг повірити, що він відмовляється рятувати власну доньку. Просто не вірив вухам. Він, який завжди ставив родину понад усе... Якби не ця любов, він би й не опинився тут, посеред руїни, серед смерті і крові. Невже від його душі вже й крихти не лишилось?

— Отже, смерть сьогодні ще чатуватиме нас, — прорикотів вовкун, стискаючи зуби. — Ти втратиш останній зв’язок з життям, темний жрець, коли твоя донька помре, з твоєї вини. Але май на думці — ми битимемось до останнього. І хтось із нас таки роздере тобі горло і зжере твоє серце. Це — клятва.

Тіло вовкуна напружилось, наче з каменю. Він прийняв позу, що більше пасувала не воїну, а самій смерті, яка готується до останнього танцю.

Промова була мов блискавка — коротка, яскрава, обпалююча. І саме в ту мить я зрозумів, чому мій рід вимирає. Ми не вміємо відступати. Не навчилися. Пишаємося своїм безстрашшям, так само як і кидаємо життя на жертовник власної впертості.

Певно, з інстинктом самозбереження природа зіграла з нами злий жарт. Ми народжувалися не для втечі, а для битви. Я вже добре знав, що таке йти на ризик, що таке ступати в саме пекло з розплющеними очима. І от що? З мене — досить.

Андратій звів руки докупи й прикрив очі — мов читаючи темну молитву, забуту богами, та знану лише йому.

— Я можу стати гарантом, — мовив я голосно, щоб усі почули. Мій голос розрізав повітря, як ніж.

Преслічна, що до того майже злилася з вітром, раптом стала щільнішою, мов згусток диму, що завагався зникати. Навіть її безтілесність здригнулася.

— Мовчи, зраднику роду! — загарчав вовкун. Він усе ще тримав напружену стійку, а рука відведена вбік, ніби слугувала сигналом. Маяком для когось, хто знаходився далеко від нас. Та було ясно: він давав знак — і цим знаком могло бути життя чи смерть.

— Серед усіх присутніх, — продовжив я, — думаю, всі погодяться: саме я — той, хто заслуговує на смерть. Тож я пропоную себе. Замість неї, замість них. Це повинно задовольнити жагу обох сторін. Знищте мене. Пролийте останню кров — і розійдіться.

Я не можу описати тієї легкості, що накрила мене слідом за цими словами. Наче з плечей упало каміння, що я носив роками. Нарешті я віддам борг. Отримаю свою довгоочікувану тишу. Більше не доведеться блукати в цьому світі без сенсу, без мети, без себе. Можливо, це єдине по-справжньому правильне рішення в моєму житті.

Рука вовкуна, що і досі завмерла в повітрі, наче стримувала подих зграї. Він не зводив із мене очей, ніби вивчав, чи справді я готовий. Його пальці ледве тремтіли, але не від страху — від того, що рішення вже зависло, мов лезо над горлом.

— Що це за гра? — прохрипів молодий вожак.

— У мене нічого не залишилось, — відповів я рівно. — Ні роду, ні дому, ні надії. Ані майбутнього, ані страху перед ним. Тож хай моя смерть бодай комусь дасть шанс жити.

Я не допущу смерті Ярини!

Преслічна рвучко сіпнулась — її обличчя вже не скидалося на людське. Воно палало темною люттю, але в куточках очей блищало щось інше… Жаль? Визнання? Вона не кричала, не кидалась — мовчки стояла, мов стерегла кордон між двома світами, готова або втрутитись, або стати свідком.

— Ти не вирішуєш за всіх, — прошепотів Андратій, і хоч слова його були спокійні, в них ховалась буря. — Ти не маєш права.

— Я і не вирішую, — відповів я. — Просто забираю те, що завжди було моїм. Власний кінець. Чи ти волієш між моє смертю та її, приректи ще одну доньку?

Тиша навколо стала глибшою, важчою. Вовкун переступив з ноги на ногу. У повітрі запахло іскрами, землею, кров’ю. І тоді вожак поволі опустив руку.

— Добре, — рикнув він. — Твоя смерть — буде нашою умовою. Але якщо хоч спробуєш нас ошукати… її смерть буде вдвічі повільнішою.

Я кивнув.

Мені більше не було що втрачати.

Ми перевели погляд на Андратія.Він кивнув. Не впевнено, наче в ньому боролось усе — і батько, і месник, і той, хто вже втомився бути нічиїм героєм. Та потім різко додав:

— Добре.

Все ж він не бажав смерті другої доньки.

Вожак ледь помітно розслабив плечі, але очі лишались напружені, мов струна перед останнім ударом.

Преслічна не зводила з мене погляду. Здавалось, ще мить — і вона кинеться вперед, роздере, порве, не питаючи дозволу. Але натомість лиш ковтнула тінь, ніби хтось примусив її знову стати привидом, а не гнівом.

— Всі почули, — глухо промовив вовкун. — Обмін буде здійснено. Без пасток. Я дам сигнал, її приведуть, але будуть тримати на відстані ти відпустиш моїх вовкунів. А потім, - він зиркнув на мене, те про що домовились. Цього я буду чекати найбільше.

— Але є ще одна умова, — мовив холодно Андратій. — Ви повинні піти назавжди з цих місць і ніколи не повертатись.

— Будь певен. Ти нас більше не побачиш, — рявкнув новий вожак. — Голови цього зрадника мені достатньо, щоб почати новий виток зграї. А не продовжувати традиції цієї ідіотської общини. Ми не люди кінець кінцем.

— Це вже точно, ви не люди, — повторив Андратій, зневажливо поглянувши на вовкунів, що непорушно сиділи на колінах.Тільки от для одного ця фраза означала гідність, а для іншого — стид.

— Йоне! Ти мусиш померти во благо всіх. Я не хочу втрачати доньку, але темне ремесло потребує жертви, — Андратій звучав так, наче й справді жалів моє життя.

Але я вже встиг змиритись зі своїм рішенням, і чомусь це було зробити легко.

Немов усе всередині мене — страх, гнів, сумніви — вже давно вигоріло, лишивши тільки тліючу згоду.

— Але спершу… я хочу бачити її. Переконатись, що вона жива… що з нею все гаразд, — голос Андратія став крицею, лунким і незворушним, мов дзвін у порожньому храмі.

Хай буде так.