Раді Вас бачити!

— Добре! – нарешті мовив жрець і наче саме повітря, що грубішало від напруги враз потеплішало. – Але спочатку…

Андратій ступив ближче до мене. Його лице було похмурим, а погляд — важким, як камінь, що от-от упаде.

— Чи маєш останнє слово? — Запитав він.

Я хотів відповісти «ні». Хотів просто піти в тишу, не залишаючи нічого по собі. Але в грудях ворухнулось щось інше. Можливо, те, що ще досі звалось душею.

— Бережи молодшу, — прошепотів я. — Не так, як себе. Краще.

Я опустив голову, наче за мить мені мусили її відсікти.

І тоді Преслічна раптом скрикнула. Її голос прорізав повітря, мов гостре лезо:

— Ні!

Вона метнулась уперед, розриваючи повітря, мов буря. Її тіло стало щільним, майже тілесним, і в очах з’явилось щось таке, чого я не сподівався побачити від привида — бунт.

– Прошу! – відчайдушно вигукнула вона, звертаючись до Андратія.

На мить у погляді некроманта промайнуло здивування, але воно швидко згасло, і його обличчя знову стало суворим та непроникним. Наче скринька Пандори з гучним клацанням зачинилася, а Преслічна втратила свою чітку форму, майже розчинившись у повітрі, як марево.

Він відвернувся й прикрив очі. Наступної миті вовкуни, мов за командою, почали осідати на землю. Мисливці, що тримали на мушці вовкунів застиглими постатями теж похитнулись, наче прокинулись після довгого сну, і попадали, тримаючись за голову, стискаючись від болю й запаморочення.

Та вовкуни отямились швидше. Повільно підводились, хитаючись, озирались навколо, ніби не до кінця вірячи і розуміли, що відбувається.

— Відпускай, — хрипко промовив Андратій, не зводячи погляду з нового вожака.

І вони її відпустили.

Ярина рушила повільно, наче боялась, що це пастка. Йшла з обережністю, дивлячись під ноги. Але вона йшла. Справжня. Жива, хоч тремтливо перебирала ногами.

Не вірилось, що це сталося. Що зграя й люди домовились. Що смерть нарешті зупинилась.

Вони змогли те, чого не зміг я.

Вцілілі вовкуни хиталися, важко дихаючи, та все ж один за одним підходили до нового вожака. Рани ще палали, але кроки вже були впевнені.

Ярина йшла з протилежного боку — крок за кроком, немов не вірила, що її справді відпустили. Її постать тонко хиталась, ще не встигла звільнитись від напруги. Її погляд ковзав по Андратію, наче намагався впізнати, чи той, кого вона бачить — усе ще її батько. Андратій стояв мовчки. Його плечі були широкі, постава пряма, та щось в ньому вже не належало світові людей. І все ж у його очах лишалась крапля світла, щось ледь живе і болюче.

Коли вона вже опинилась в полі його впливу, він трохи розслабився.

Андратій повільно обернувся до мене. Його очі були спокійні, голос — рівний, мов камінь, що довго лежав під дощем.

— Це кінець, Йоне. Ти станеш останньою краплею крові в цій нескінченній війні помсти.

Я кивнув, наче показуючи, що готовий. Без слів. Без страху.

Та в ту ж мить новий вожак вовкунів прогарчав:

— Ні, — сказав він. — Я теж маю право на помсту. Мені є за що відплатити тобі, Йоне.

Його голос не був лютим. Там палала тільки правда — чиста, гірка, без прикрас.

Й щось у мені відступило. Віддало цю мить йому. Я не опирався.

Вони обидва відчували, що я скорився, змирився й не загрожую нікому. Мій запах, моя постава, мій погляд — все про це кричало. Я був беззахисний, але одночасно спокійний, мов той, хто побачив кінець і прийняв його, як непереборний факт. Нарешті я звільнюся. Досить вічного кола помсти за матір, за людей, за землю і за коханих. Жодного дня в цьому світі я не прожив, не втративши когось.

Вовкун ступив вперед, і його погляд, сповнений глибокої, невисловленої зневаги Андратій залишався позаду, не торкаючись мене, але його присутність починала давити, наче він вже почав витягувати з мене останнє життя.

В руках вовкуна блиснуло тонке, але довге лезо.

Ярина спинилась на півдорозі, мовчки вдивляючись. Не кликала, не плакала. Просто стояла. І це мовчання било сильніше за будь-які слова. Дарма я зачепився за її погляд, який страшно вразив мене своєю вразливістю та невинністю. Я заплющив очі, щоб не бачити нічого й не відчувати.

Моя смерть звільнить мене, подумав я, не вони вирішують мою долю, я сам себе прирік, ще тоді, в тій маленькій кімнаті, коли мені роздирали очі, змушуючи дивитись на страждання моєї матері, а я був лише дитиною. Світ не був милостивий до мене, як і я до нього. Тому, прощавай, світе!