Раді Вас бачити!

У задумі, мов у тумані, я крокував за господинею вузьким коридорчиком. Тамара несла перед собою гасову лампу, і її світло тремтіло, мов живе — десь на стінах витанцьовували довгі тіні. Світла в хаті не стало — видно, знову вимкнули, як це тут тепер заведено. Мене це не дратувало, навпаки — заспокоювало. Темрява мені не ворог — я давно навчився в ній бачити більше, ніж при денному світлі.

Та спокій був лиш зверху. Глибоко під шкірою ворушилася думка — Андратій щось приховав. А може, не лише він один? Невже тут у кожного за душею щось своє, прикрите, ніби подертою ковдрою, крізь яку все одно просочується тривога?

Навіть від Тамари пахло чимось більшим, ніж домашнім затишком, нервозністю, коли ніхто не дивиться на неї, тугою й болем.

Раптом жінка зупинилась перед дверима. Її рука зависла в повітрі — лиш кілька сантиметрів до ручки, а вона мов скам’яніла. Я відчув, як рвучко пішло її серце, ніби вгору по крутій горі підіймалося. З кожним ударом — сильніше, швидше. Ще мить — і тонка, ледве вловима хвиля... сіль. Солонуватий присмак, знайомий до болю — сльози. Не її тіло, а душа плакала.

Я вже розтуляв рота, хотів спитати щось — та вона обернулась, мов із забуття. Її очі блищали в світлі лампи, і той блиск не мав нічого спільного з радістю. Мовчки сунула мені лампу в руки — гаряче скло трохи обпекло пальці — і пішла, швидко, майже вбігши в тінь. Уже з-за рогу долинуло її притишене, квапливе:— Яринко! Йди сюди, дитинко...

Я залишився сам. Стояв у напівтемряві, тримаючи димлячу лампу, ніби щось святе чи прокляте. Не знав, куди тепер іти — в кімнату, що чекала за дверима, чи вертатись у теплу, трохи пахучу кухню.

— Не беріть зла. Їй просто... тяжко сюди заходити, — пролунав тихий голос з темряви позаду.

Я угледів її — аж лампа здригнулася в руці. З тіні вийшла Ярина. В її очах було щось доросле, тужливе, але не жорстке — радше терпке.

— Я і не думав ображатись, — мовив я, спокійно. — Щось таке трапилось… що завдає таких мук?

Дівчина повільно пройшла повз мене, рука ковзнула до дверної ручки. Легкий порух — і двері прочинились. Тріскучий звук петлі прозвучав, мов подих забутої кімнати.

— Тут жила Юстина, — сказала вона просто, тихо, але з тією самою терпкою нотою, — моя сестра.

Я ступив за нею. Лампа освітила простору кімнату — все тут залишалося на місці, ніби час зупинився. Постіль накрита вишитою ковдрою, на тумбочці — засохлий вінок з барвінку, у кутку — дерев’яна шафа з розчахнутими дверцятами.

— Андратій згадував її, — кинув я, ковтаючи хвилю, що підступила до горла. — Твоя старша сестра…

Вона обернулась і подивилась на мене довгим, мовчазним поглядом. Лампа кинула відблиск на її обличчя.

— Справді?.. Згадував її? — мовила вона тихо, ніби для себе. — Кілька тижнів тому... минула річниця її смерті.

— Співчуваю, — промовив я неголосно.

Хотів додати щось іще. Якесь слово, бодай одне, аби втішити, та язик ніби прилип до піднебіння. Її плечі злегка сіпнулись — чи то від згадки, чи то від кволого подиху, що пробіг кімнатою. Вона відвернулась, мовби не почула, почала розстеляти постіль — неквапно, мов виконувала ритуал, який робила вже сотні разів.

А я так і стояв — з лампою в руках, ніби приблудний, зайвий у цьому місці. Її туга була особлива — не материнська, не батьківська, а сестринська: тиха, але глибока, мов джерело під землею, що дає воду навіть тоді, коли все довкола пересохло. У ній було стільки витриманого болю, стільки висловленої любові, що я не мав права втручатись.

Мені хотілося сказати, що все мине, що ще прийде світлий день, що щастя знайде дорогу й до неї. Та правда така — біль утрати не зникає. Ні. Він просто стишується, ховається в глибинах серця, як дим у грубі, що довго ще віддає тепло, навіть коли вогонь згас.

Я ступив до неї, нечутно, як звір у нічному лісі. Ніби тінь, що шукає тепло. Нахилив голову ближче, вдихнув... і той дим її аромату вдарив мені просто в груди. Свіжий, молодий, мов світанок у горах після дощу. І разом із тим — насичений, як трава, по якій ступала нога босої дівчини в купальську ніч.

Її запах — тонкий, ледь вловимий — змішувався з гіркотою втрати, щемом невимовлених слів, і солодом домашніх яблук, ще гарячих, ніби тільки вийнятих із печі, з корицею, з теплом. Він обгортав мене, кликав, пестив внутрішнім вогнем. Пробуджував щось, що я давно запер, щось давнє, майже забуте, майже первісне.

Сильніший, ніж весняна вовкунка, що розквітає в глушині лісу, розкидаючи свій дух у ніч — зухвало, голо, з запрошенням.

Але вона не була зухвалою. Вона стояла мовчки, схиливши голову над постіллю, ніби соромилась, що кожен її рух видавав ніжність і ту внутрішню крихкість, яку не можна торкатись без дозволу. Як пташеня, що ще не знає, що може літати.

І я, дикий, з усім своїм нутром, що звик чути брехню по биттю серця, раптом відчув — правди тут більше, ніж у будь-яких словах. В її мовчанні. В тому, як затремтів край ковдри в її пальцях. І в тому, як не втекла — хоч і чула моє дихання просто за плечем.