Раді Вас бачити!

Очі жінки з цікавістю блукали моїм тілом.

— Ви не місцевий, — сказала, наче ствердження, не питання. — Не бачила вас раніше в наших краях.

Вона схилилась до хвіртки, сперлася плечем і мовби сама собою подалась ближче. Між нами було два кроки й запах свіжого вареного буряка з кухні позаду, та її аромат пробивався крізь усе.Погляд мій мимоволі ковзнув вниз — груди злегка підняті, в тоненькій тканині, якраз лягали під погляд. Вона це вловила, губи склала, ніби ось-ось поцілує повітря — пухкі, вологі, трохи нафарбовані, але з наміром.

— Я давній приятель Сави… того чоловіка, якого вчора знайшли в будинку, — промовив так, щоб не обійти увагою бажану мені тему.

— Ой лишенько, шкода як… Співчуваю, — похитала головою, вдаючи прикрість, а очі її й далі шукали мого погляду, зовсім не печальні, а пильні й уважні.Слова були наче про жаль, а запах видавав інше — солодкавий, з легкою терпкістю, мускусний, як у вовчиці, що відчула здобич.

— То ви теж бували в тому закинутому будинку? — спитав я просто, навіть крокнув трохи ближче, аби глянути в очі.

— Та ти шо, боженьки з тобою, — замахала руками, ніби справді перехреститися мала. — Туди ж наша молодьож ходила колись, як дурні. А мені там шо робити, на старості літ у пил лазити?

Очі її звузились, а губи натягнулись в широку, показну усмішку, мов та кішка, що впіймали на гарячому — сміється, а хвостом нервово б’є. Вона навіть плеснула долонями перед моїм обличчям, нібито віджартувалась.Та запах не брехав, говорив за неї. Була вона там. І не раз. Може й давненько, бо запаху її в домі не лишилось. Оце й було добре в прямих запитаннях — брехня тоді кричить, навіть коли голос мовчить.

— Зрозуміло, — кивнув я, ніби згоден. — Помилився, мабуть. Мабуть, вирішив так, бо ви зовсім не виглядаєте старшою… Але ж не могли не чути, чого то всі раптом туди перестали заглядати?

На мить у ній щось сіпнулося. Ледь помітно, десь за очима — страх. Але не переді мною. То було щось інше, що в ній жило глибше. Я це вловив. І вже не хотів відступати.

— Та навіть не чула такого, знаєте… я не слідкую за тим будинком. Взагалі тією стороною навіть не ходжу. Я — Софа, до речі. А ви?

Знову брехня. Дуже груба, занадто охайно заплетена. Не та, що з переляку, а радше від звички.

— Йон, — відповів я коротко, стежачи, як вона ковтнула слину. — Може хтось інший щось казав? Хтось з ваших?

— Та що ви все про той будинок! — раптом наче здригнулась. — Може, ви голодний? Можу чаєм пригостити, вечеря вже готова. Проходьте… — голос її пом’якшав, але запах різко змінився — з теплого перейшов у гострий. Не гостинність нею керувала, а бажання.

Час було зупинитись. Далі — або марна балаканина, або втягне кудись, куди сам не хочу йти.

Вона брехала. Все в ній говорило — знає більше, ніж каже. Але зараз більше з неї не витягну. Мої слова її не цікавили, тільки присутність.

— Та вже ж мене Олежки заждалися, обіцяв у них повечеряти. А вам здоров'ячка, не кашляйте. Може, ще й стрінемось на цій дорозі.

Вона лише головою кивнула, і усмішка, щойно така тепла, з лиця збігла, мов вода з каменя. Руки сплела на грудях, зап'ястками одна одну обхопила, та й дивилася вслід, аж поки за крайню хату не зник.

Пішов я далі вздовж рідких осель, що одна від одної, як гриби після дощу, розкинулись. Звернув на широку вулицю, де пилюка влітку по кісточки, а взимку снігом замете так, що й воріт не знайдеш. До хати Олежків уже й рукою подати. Їхня оселя крайня, біля самого лісу.

На мить зупинився, озирнувся — потилиця горіла, наче щось кричати хотіла. Та, окрім дітлахів на іншому кінці вулиці, яких мати криком заганяла до хати, нікого не запримітив. Вдихнув повітря, що дедалі дужче холонуло, — і знову нічого. Але мене таким не зіб’єш з пантелику. Я бачив стільки примар у житті, які потім смертний лик приймали. Люди завжди бачать тінь там, де немає сонця, — а потім з тієї тіні виростають чудовиська, що лякають самих тих, хто ці тіні й створив.

Я вже підходив до крайніх дворів. Йшов повз дерев’яні огорожі, вдихаючи запах диму з печей, гною з подвір’їв та вологого гірського повітря. Тут життя текло своєю чергою — повільне й незворушне, як гірська річка.

Хата в Олежків добротна, з товстими стінами. Але потемніла вже від часу та негоди, мохом поміж вінцями пробивається, але стоїть міцно. Вікна невеличкі, в три шибки, побілені крейдою, а рами темно-синьою фарбою мальовані – так колись у горах модно було. На вікнах фіранки ситцеві, вицвілі вже, але чисті. Під вікнами крокуси у горщиках квітнуть, хоч і видно, що хазяйка не дуже вже й клопочеться квітками останнім часом.

Двір у них просторий, низеньким парканом огороджений, прямо на вулицю виходить. Перед хатою лавка груба з колотого дерева стоїть, вже й посіріла від дощів та сонця. На подвір'ї купа дров складена, рівненько так, по-хазяйськи. Трохи далі, за будинком, повітка стара, крита соломою, вже й потрухла місцями. З-за повітки чути кудахкання курей та хрюкання свиней.

Сутінки тут спускаються рано — тільки день на спад, а вже тіні повзуть з пагорбів, наче хтось їх зі швів витрушує. І мені те тільки на руку — в темноті простіше лишатися непоміченим. Не гаятиму часу, думаю, і прочиняю хвіртку, що скрипить, мов стара баба зубами на морозі.

За воротами, збоку, стояла перекошена будка — дощем вилизана, вітрами обдерта. З неї визирає собацюра, блідий, ніби з тінню в крові, завиває тихо, протяжно, а вилазити боїться.

Лежить там у глибині, як страх у людині — голос має, а сили вийти нема. Собаки наш дух чують — не просто людський, а вовчий. Довго звикають, обнюхують здалека — тільки можуть гарчать з-за рогу, аби не підходити.

Я повільно пройшов повз, не глянув навіть — хай не нервується. Став на маленький, зношений ґанок. Дошки під ногами м’яко скрипнули, наче старий стогне. Постукав у двері — коротко, двічі. Всередині вже хтось вовтузиться.