Раді Вас бачити!

Я хотів більшого, наче захлинався повітрям, бажаючи ще сильніше відчути її, увійти глибше. Підвівся, не розриваючи з нею контакту, відчуваючи її плоть в кожному сантиметрі, живу плоть, тримаючи її обома руками, стискаючи таку тендітну зараз. Це зводило мене з розуму, вона не належала цьому світу, а її плоть не могла бути реальною. Але я відчував, як і вона.

Я поклав її на стіл, її ноги обвилися навколо мене. Схилився над нею, питаючи:

— Це все реально?.. Чи мені привиділось?.. — прошепотів я, не впевнений, чи питаю її, себе, чи порожню темряву навколо.

Її подих був уривчастий, глибокий, з домішкою стогону, що не вмів брехати. І вона нічого не сказала, лише притиснулась ще сильніше, вбираючи мене глибше, ніби тілом відповідала: реально. Я тут. І ти теж.

Я затамував подих. Її шкіра була натягнута на кістках так тонко, що, здавалось, от-от зітреться у попіл, але вона залишалась — сильна, вперта, бажана. Мої руки прослизнули під її спину, що одразу вигнулась дугою, слухняною та близькою, і я втиснув її в себе, немов хотів злитися з нею в одне тіло, розчинити простір між нами.

Вона закинула голову назад, оголюючи шию, і її волосся, легке й розпатлане, розсипалось по боках. Усе в ній було як у живої — і занадто справжнє, і трохи надто прекрасне. Я бачив, як по її обличчю пробігла тінь насолоди — така щира, така неочікувана, наче вона сама не знала, що здатна відчувати це знову.

Я рухався повільно, але глибоко. В кожному поштовху — спрага, довга, вимучена, як жадоба води в пустелі. В кожному стисканні її талії — відчай, що нарешті знайшов вихід. І чим більше вона розкривалась, тим сильніше я тонув. У ній. У собі.

Нестерпне очікування вибуху, того останнього, що зітре межу між тілом і духом, стискало мене зсередини. Я був на межі — але не хотів кидатись у неї, як у прірву. Хотів ще секунду тримати це відчуття, ще мить — відчути, як вона дихає зі мною в унісон.

— Скажи… ти ж відчуваєш?.. — прошепотів я в її волосся, і вона обхопила моє обличчя руками, повільно нахилившись так, що наші лоби торкнулись.

— Тепер — так, — сказала вона, і її голос був наче шелест вітру серед нічного лісу. Тихий. Істинний.

У ту ж мить моє тіло здригнулось — усе вибухало зсередини. Я входив в неї, рухався повільно, потім швидше і нову розтягував задоволення. Вона тремтіла разом зі мною. Ми не просто торкались — ми горіли. Ми не кохались — ми розривали реальність на клапті, щоби створити власну.

Я був зовсім близько — на межі, на тому самому гребені, з якого вже неможливо злізти назад. І вона відчувала це. Її пальці вчепилися в мої стегна, не ніжно — з одержимою силою, притискаючи мене до себе, немов хотіла втримати не лише тіло, а саму мить. Вона потребувала мене до останньої глибини, до останнього подиху.

Я майже вивільнив своє єство в ній, пульсуюче, гаряче, нестримне — як раптом...

Крізь розбиту шибку вдарив світ — перший, тонкий, безжальний промінь сонця, мов ніж, розрізав темряву ночі і торкнувся мого обличчя.

І саме тоді — вона зникла.

Не з криком. Не з вибухом. А з тишею, що б'є сильніше за вибух. Вона розтанула в моїх руках, як дим, як сон, що вислизає в той самий момент, коли хочеш запам’ятати кожну деталь.

Я був ще в ній, і раптом — ні. Лише порожнеча, трохи холодного поту на грудях і той невимовний шок, коли мозок не встигає осягнути втрату.

І останнє, що я запам’ятав, був її розгублений вираз на преслічному лиці. Та мить — наче щось в ній самій зламалось. В її очах ще палало бажання, ще була присутність, але вона вже зникала, і на її місці з’являлось усвідомлення, наче вона згадала хто вона і хто я. І, чорт забирай, зникала разом з частиною мене.

Я вилетів із клятого будинку, наче за мною гналися не погані думки, а сам чорт із дзеркалом. Дзеркалом, у якому мав побачити — що я наробив. Не тіло, не привид, не жінка. Усвідомлення. Жага, що вирвалась з клітки. І я — той, хто сам відкрив двері.

Я не просто втік — я тікав від себе. Вперше за багато років я не стримався. Вперше дав волю тому, що ховав глибоко — і не почув навіть власного внутрішнього голосу, коли все в мені вже клекотіло. Я ввідався. Без стримань. Без страху. Без сумнівів. І за це мав заплатити.

Останнього разу, коли я дозволив собі це — довелось знову стати вбивцею. І ще довго тоді кров не змивалась із моїх рук. Ввижалась, липла, жила там.

І от зараз… Я знову ступив туди. В цю прірву. Бездумно. Відчайдушно. Взяв її так, наче вона була останнім, що залишилось у світі. І не думав про наслідки. Я й не хотів думати. Бо краще вже покарати себе потім, ніж не відчути нічого зараз. Краще вже здичавіти, ніж знову бути живим трупом, який усе контролює.

Я не помітив, коли звір узяв гору. Не з боєм. Не раптово. Спокійно. Неминуче.

Наступної миті я вже йшов на чотирьох. Під лапами липла брудна земля, спина вигиналась, в очах темніло. Свідомість пливла десь на краю. І тоді… Совість вже не кричала. Розум теж. Усі ті голоси, які я слухав — притихли. Єдиний, хто лишився — це звір. І, чорт забирай, він мене розумів.

Він приймав мій вибір. Він теж її хотів.