Раді Вас бачити!

Слід я взяв ще на підході. Він був сильний. Витягнутий запах старого вовкуна, знайомий до найменших нот. Вовкуни мають свій дух, і ми, подібні, завше відчуваємо одне одного, як хижак хижака.

Я підіймався сходами ґанку, обережно, майже нечутно. Під ногами потріскували скупі уламки кори — свіжої, вчорашньої. Нюхав. У повітрі трималось ще щось — дим, бензин, мокрий мох і старий сич. Та найінтенсивніше — запах вовкуна біля дверей. Саме там, де ще вчора лежало тіло. Крові було обмаль, і то — розплескано мляво, мов лиш слина хворого. Отже, смерть була не кровна. Не поріз, не удар. Можливо, задушений. Можливо, внутрішнє.

Його запах в’їдався в потріскану часом дерев’яну підлогу, в саме повітря, яке я вдихав. Двері лиш прочинені — скрипнули, коли я торкнувся.

Усередині — тиша, тягуча і глуха. Стіни — облізлі, шпалери звисають клаптями, як шкіра зі старої туші. Стеля — вкрита брудними сірими колами, наче небо перед грозою. Десь капала вода — повільно, ритмічно. Дах протікав.

Я зробив кілька кроків, обережно вдихаючи. В хаті вже побували чужі — запахи нові, грубі, з прального порошку, дезодорантів, сліди чоловічих кроків, однак поверх них — ніби під тонкою плівкою — тягнулась інша нота. Стара. Сумна. Більше не запах смерті, а самотності, що в'їлася в дерево, в подушки, в цей дім. Тут давно вже ніхто не жив по-людськи.

Слідів боротьби не було. Ні запаху паніки, ні страху, ні сліду адреналіну. Якби тут билися — я б відчув. Натомість — тиша, змирення. Тіло винесли чи витягли. Але чому запах смерті такий сильний? Сильніший навіть від запаху самого мерця, а де ж той тонкий невидимий слід вбивці, який повинен оточувати це місце?

Я наблизився до старого столу, торкнувся полірованої поверхні — під пальцями лишився тонкий шар пилу, а під ним — щось волога пляма, вже підсохла, але досі свіжа. Нюхнув — слабкий запах металу. Може, кров? А може, щось інше — внутрішнє, органічне.

Там, біля стіни, побачив подушку, вивернуту нутром догори, ніби її хтось вирвав з-під голови мертвої людини. Пір’я розсипалося дугою, як би воно не летіло з рук, а вирвалося з грудей. Чужа рука? А може, борсався хтось перед смертю? Ні, таких слідів Сави немає. Хіба того іншого, туриста, який мене не цікавить. Запах людської смерті теж міг дати підказки, але він був занадто вивітрений, щоб скласти повну картину. Щось підказувало, що простою логікою тут не зарадиш.

Скоріше б уже взяти слід і покінчити з цією тяганиною. Людська метушня витікає з кожної шпарини — хтось із тутешніх грюкає чимось, хтось кашляє, гавкає собака. Звуки чіпляються до тіла, як мокрий одяг. Я не люблю натовп — вони глушать нюх, затирають істину, а істина завше пахне просто.

Присів, повільно, наче звір на привалі. Пальці торкнулись підлоги — дерев’яної, протертої до жовтизни. І я вдихнув глибше. Спершу — пил, старість, жир з пальців, який втерли в деревину десятиліттями. Але глибше — щось тонше, кісткове. Не смерть. Не тління. А суть. Дух. Запах вовкуна.

Я провів долонею по підлозі, вдихаючи кожен міліметр. Він пройшов ось тут. Ступав обережно, впевнено. Кілька кроків від порога — прямо до столу. Там зупинився. Не для того, щоб оглядатись. А щоб залишити щось. Може, думку. Може, останню волю.

Його шлях — короткий. Надто короткий для живого. Він зайшов, мов тінь, ковзнув кімнатою, лишив у повітрі натяк — і вийшов. Я встав, зупинився рівно посередині цього маршруту — між дверима і столом. Тут його запах ще був теплим. І разом з ним — щось інше. Ледь помітне. Присмак металу. Не іржі, не крові. А болю. Його запах змінився за кілька кроків. Різко, як коли звіра поранили.

Хтось його зупинив. Хтось чи щось — без слідів, без боротьби. Хижак, який не залишає слідів. І це лякало найбільше. Що могло вбити вовкуна так, що він навіть не встиг відповісти? Не завив. Не вкусив. Не подряпав стіну. Просто — зник.

Я зробив крок назад, вимальовуючи послідовну картину, і ніздрі вловили ще один ледь помітний шар. Свіжий, наче щойно пронісся. Цей запах лишився у повітрі і зараз, коли тіло прибрали, але за різким запахом смерті його майже не розрізнити. І це могло означати: щось досі ходило поряд. Можливо, спостерігало. Можливо, чекало.

І це мені не подобалось. Таке відчуття — як заноза під шкірою. Не розпізнати ворога вчасно — значило дати себе застати зненацька. А це могло коштувати життя. Навіть такому бувалому хижакові, як я.

Знову обвівши поглядом будинок, побачив лише занедбане місце й тишу. Все здавалося спокійним, наче жодної загрози тут і близько не було. Але мої інстинкти не мовчали — вони гуділи всередині, як натягнута струна перед зламом.

Я зиркнув у вікно — очима, але не як людина. Потім втупився в одвірок до коридору і місце де, ще нещодавно, лежало тіло. Але зараз інстинкти нічого не підказували.

Заплющив очі. Зосереджуючись тільки на чуттях, і немов гострим лезом перед очима щось майнуло. Я різко розплющив їх, але все ще був сам. Знову заплющив очі, я був певний це не привиділось, я й менш чутні звуки розрізняв. Знову відчуття повторилось, але цього разу я не розплющив очі, прислухався. Й лиш на мить стороннє дихання. Наче хтось видихав повітря мені в щоку.

Поглянув широко розплющеними очима перед собою, туди, де лише пусте повітря

— Примари? Пфу! Немає такого звіра. З-під землі виверну, хоч би чим ти там не було, — мій голос пролунав як скрегіт металу, відбившись від стін і заполонивши простір, але я все ще знаходився один.

Здалося... чи то вітер за вибитими вікнами завив, чи сама гнила душа цього місця відгукнулася далеким, крижаним сміхом. Не впевнений. Не те щоб я вірив у їхні казочки про привидів та прокляття, але за мою довгу шкуру, бачивши людську мерзоту та їхні криваві вибрики, один випадок завжди залишався на щось надприродне. Холодом, який раптом задихав мені в потилицю, відчувався, наче протяг з могили. Можливо, цей гнилий курінь і справді проклятий.

— Ти закінчив? — у дверях з’явився Микола. Вітер із подвір’я штовхнув у кімнату запах диму, гуми й кави в термосі. — Опергрупа вже їде. Кажуть, залишать охорону. Будинок збираються запечатати.

Кивнув. А собі вже плануючи, що вночі повернусь. І не як людина. Прийду іншим, зі справжнім обличчям, що вміє винюхати навіть спогади.