Раді Вас бачити!

Мати спершу трималась. Говорила тихо, підтримувала. В її очах ще жевріла надія, та з кожним новим місцем роботи й кожною сваркою ця надія гасла, як лампа без гасу. Батько став повертатись пізно. В домі лунали сперечання — глухі, важкі, мов удари об дерево. Матір усе рідше можна було побачити з усмішкою. Тінь в її погляді оселилася надовго.

Найкритичнішим став той день, коли ми дізналися, що батько вступив до підпільної організації. Ті, що боролись за волю — їх називали по-різному.

А він не міг зрадити своїм ідеалам, не міг мовчати, коли когось несправедливо ображали. Навіть якщо це не стосувалося його — йому боліло. Надто сильно.

Почалося наше кочове життя — переїзди з квартири на квартиру, ночівлі у знайомих, серед чужих стін, де пахло не домом, а страхом. Іноді будили нас серед ночі — батько хапав речі, мати тисла мене до грудей, і ми знову йшли у темряву.

Коли мені виповнилось дев’ять, батька вперше арештували. Прийшли пізно — кілька чоловіків у темному одязі, з короткими запитаннями і важкими обличчями. Мати мовчала тоді, тільки тремтіла, мов лист під вітром. Але вночі я чув її плач — за стіною, в подушку, тихий і безнадійний. Я лежав і слухав. Сльози текли по її щоках, а в моїй пам’яті виринала картина, яку вже ніхто не міг відібрати — наш колишній дім.

Там пахло вогкістю, мохом і хвоєю. І хоч той запах був затхлим для чужинця — для мене він був найкращим у світі. Там мати не плакала. Вона усміхалася — просто, легко, мовби кожен день був подарунком. Я пригадував, як вони іноді лишали мене вдома — самого, але не самотнім. Іноді за мною доглядала одна пані, що приходила зрідка й пахла лісом, ягодами і літніми ночами. Вона приносила мені сушені трави, в'язала червоні нитки на зап’ястя, і казала: «Твої батьки — в лісі, під зорями. Не бійся, вони щасливі».

І дійсно — коли вони повертались вранці, пахли по-іншому. Не пилом чи потом. Пахли деревом, землею, димом і чимось єдиним. Їхні запахи зливалися так, що не можна було розрізнити: де мати, а де батько. І той аромат — єдиний, неосяжний — став найсвітлішим спогадом про них. Про те, якими вони були до.

У тому маленькому будинку, вже в далекому минулому, ми жили втрьох. Іноді до нас приходили інші — тихі, небагатослівні, але змирені з природою. Батько казав, що вони — «такі, як ми». Але ніколи не пояснював, що це означає. Тоді я ще не вмів розрізняти, хто «як ми», а хто — ні, хто носив звіра в середині, а хто мав лиш одну сутність.

А зараз… У цих кам’яних стінах усе інакше. Тут немає спокою. Ні в подихах, ні в думках. Шум міста проникає навіть крізь закриті вікна, зливаючись з невидимим гулом страху, що постійно бринить під ребрами.

Я знову й знову повертався думками туди, в ліс, де пройшли перші роки мого життя — найщасливіший час, який я будь-коли знав.

Пам’ятаю, як там, де ніколи не пахло бензином, я обіймав величезний стовбур старого дерева — шершавий, вологий після вранішнього дощу. Я притискався до нього щокою, вдихаючи аромат кори, і фантазував, що одного дня виросту настільки, що зможу охопити дерево цілим — від долоні до долоні, зімкнувши обійми.

Потім бігав за ящіркою, що пробігала мов блискавка поміж каміння, і одного разу вона привела мене до маленької нірки, в якій жила родина їжачків. Я тоді довго сидів на колінах, мов зачарований, слухаючи, як у тиші дихає земля. Саме тоді, ще в дитинстві, я вперше помітив — я відчуваю запахи з неймовірною чіткістю. Міг знайти схованку борсука, вистежити зайців, чи вгадати, куди зникла козуля, лише вдихнувши повітря.

Я думав тоді, що всі так можуть. І щиро дивувався, як люди в місті добровільно забивають свої ніздрі смородом машин, смаженим жиром і кислим димом. Як вони не помічають запаху дощу, що наближається, чи слідів пташиних гнізд.

Мені снився мій перший дім — теплий, дерев’яний, із запахом сушених трав і диму. Я мріяв повернутись. Але ще сильніше я вірив у слова батька.

Навіть більше, ніж у матір.

Я мало що розумів із його розповідей, але завжди прислухався. Не до слів — до інтонацій, до того, як горіли його очі, коли він говорив. Його голос ставав глибоким, переконливим, мовби він звертався до майбутнього, а не лише до мене.

Він казав, що все зміниться — не тільки наше життя, не тільки наша країна. Він вірив, що правда має силу. І я — вірив йому.

Навіть тоді, коли стіни дому тріщали від холоду, коли мати плакала по ночах, а його знову не було вдома. Я не втрачав віри. Бо бачив, як він живе — не для себе. А для чогось більшого.

— Ти ж казав, що покінчиш із ними! — закричала мати, вириваючи мене зі примарно-солодких спогадів.

Батько щойно переступив поріг після чергового арешту. Він не звернув уваги на її слова, хоч добре знав — іншої розмови, крім як на підвищених тонах, у них уже давно не було. Як швидко все змінилось…

— Ти ніколи не зрозумієш! — рикнув батько. — Я борюся за наше майбутнє! Я не хочу більше жити під цими клятими панами, під чужинцями!

Я притиснув вухо до стіни. Не хотів слухати. Справді не хотів. Але вже не міг не слухати. У мені щось завмерло, наче чекало, що от-от ще щось станеться…

— А колись тебе це не хвилювало, — мати говорила тихіше, наче сподіваючись його вмовити. — Тоді не було правих чи лівих. Влада нас не чіпала. Ми були щасливі… Повернімося додому.

Її голос зм’якшав, як шепіт весняного дощу. Але батька це тільки розпалило. Щось важке впало на підлогу — чи то портфель, чи кулак.

— Саме тому все й гниє! Бо всі думають: «Мене не зачепить». А біда — вона прийде. Прийде в кожен дім, якщо сидіти, склавши руки! Ми мусимо діяти. Протестувати. Виявляти справжню непокору! Показати, що ми не згодні! Що ми — вільні!

— Вільними ми вже були, Драгомире! А тепер?.. — її голос затремтів, ледь не рвався на сльози.

— Ми нікуди не поїдемо. Крапка! — гаркнув батько і грюкнув дверима так, що стіни здригнулись.